Декамерон Самуїла Окса
Шрифт:
Дуже він мені подобається, і всі, з ким я на радився, мені в один голос кажуть:
— Бери, не пожалієш!
Тільки він, мій знайомий, зміряв мене з ніг до голови, зітхнув і кинув через губу:
— Примітив!
Я так і не зрозумів, хто ж зрештою примітив: я чи моторолер.
А оце вчора він у мене в гостях був. Жінка такого пирога спекла, що у мене і сьогодні слина у роті закипає, як про той пиріг згадаю. Пригощаємо його, припрошуємо. Він пирога їсть, як за себе кидає. А жінці приємно, що так активно її, кулінарним здібностям
Кожній жінці було б приємно. І вона не витримала і мала необережність запитати;
— Ну як вам мій витвір подобається? А ви накладайте, накладайте ще!
Він подивився на неї каламутними від ситості очима, сито відригнув і сказав:
— Примітив!
Не скажу, щоб жінці моїй таке слово було приємно чути, але я собі подумав: що, коли він не розумний, а зовсім навпаки? Що, коли у нього у мозкові одна-єдина звивина і на тій єдиній звивині, як на магнітофонній стрічці, одне-єдине слово «примітив» записано? Що, коли він просто дурень і ніколи розумним не був? Геометрично правильний дурень, з якого боку на нього не подивись. Може ж таке бути?
КОТЛЕТИ І ЕРУДИЦІЯ
Саня Ковальчук хлопець розумний і дуже начитаний. У нього власна бібліотека велика. Здебільшого передплатні видання. В шафі вони вже не вміщуються, так тато Сані полички зробив. І Саня на тих поличках найулюбленіші книжки тримає, щоб завжди під рукою були. Мама пил з них кожного дня стирає, так що, можна сказати, Санина бібліотека в зразковому порядку.
Багато хорошого й цікавого в тій бібліотеці. Розумні, добрі люди книжки написали і ніби найдорожчим своїм, найщирішим, найкращим з Санею поділилися. Любить Саня біля отих книжкових полиць з ким-небудь з товаришів своїх побалакати, трішки, звичайно, бібліотекою похвастатись, але в основному щось цікаве розповісти.
Оце й сьогодні у Сані гість, хлопець з їхнього ж таки 9-Б, Гриша Завгородній.
Гриша Завгородній мовчазний, він більше слухати любить, А Саня, Саня — як професор:
— Ти, Грицько, мабуть, і не знаєш теорії Гельмгольца. В школі ми ще цього не проходили та й навряд чи будемо проходити, програмою це не передбачено. Але коли б визнати теорію Гельмгольца, то вийшло б, що двадцять мільйонів років тому наше Сонце було більше, ніж вся сонячна система.
Не будемо розглядати де питання з астрономічного боку, розглянемо його з фізичного, і ти погодишся, що це абсолютне безглуздя…
Гриша вже розкрив було рота, щоб погодитися, що ця теорія Гельмгольца була абсолютністьким безглуздям з усіх боків, як до кімнати зазирнула Санина бабуся Ксенія Петрівна. Вигляд у неї був дуже винуватий.
— Санечко… — сказала вона, не наважуючись продовжувати далі, бо побачила, як її начитаний онук насупив брови.
— Ну, чого тобі? — буркнув Саня, перегортаючи книжку і всім своїм виглядом показуючи, що бабусина присутність тут абсолютно недоречна. Бабусина освіта, звичайно, не дозволяла їй піддати
— Санечко, я хотіла тебе попросити…
— Потім, — відрубав Саня і всією своєю позою дав бабусі зрозуміти, що аудієнція закінчена. Але чи то бабуся не відразу зрозуміла, що аудієнція закінчена, чи справа у неї була дуже нагальна, бо вона зважилася викласти своє прохання до кінця:
— Розумієш, Санечко, мама з татком скоро на обід прийдуть, а в мене котлети ще не той…
— Хіба я директор кулінарного магазину? — саркастично запитав Саня.
— Ні, ні, — замахала руками бабуся, — який з тебе директор. Я це до того, що м’ясорубка чогось не загвинчується. Чи пальці в мене вже не ті, чи, може, з гвинтиком що…
Треба було бачити, як знизав плечима Саня, яка гримаса благородного обурення з’явилася на його обличчі, але треба було також побачити, як здивувався Саня, коли Гриша мовчки встав і вийшов за бабусею в кухню.
Повернувся він рівно через дві хвилини і, винувато посміхаючись, сказав:
— Самі тобі дрібниці. У старенької вже сила не та, та й гвинт, по правді сказати…
Саня знову знизав плечима, і знову та ж самісінька гримаса благородного обурення оселилася у нього на обличчі, цього разу вже надовго.
— Ну що ж… Коли якийсь іржавий гвинт цікавить тебе більше, ніж теорія Гельмгольца, я не смію заважати. Практика, так би мовити, політехнізація… Ха-ха-ха! — і Саня засміявся гамлетівським сміхом.
А Гриша зовсім знітився і замахав руками:
— Ні-ні! Що ти, що ти, Саню! Ти так цікаво розповідаєш!
І, знаючи, як підлеститися до Сані, провів обережно пальцем по золотавих обкладинках книжок:
— А це в тебе що?
Розрахунок був точним і безпомилковим. Саня враз став простим і доступним, як професор після екзаменів.
— Це? — перепитав він з гордістю. — Це? Весь Вальтер Скотт! Які романи він писав, які благородні образи виводив в тих романах! Ти читав що-небудь Вальтера Скотта?
— «Айвенго» читав і «Роб-Роя» теж читав…
— Мало ти читав. А ти знаєш, що Вальтера Скотта називали «шотландським чарівником»? Він і про Марію Стюарт писав. Трагічна доля цієї благородної жінки страшенно зворушила Вальтера Скотта, і він, часом навіть поступаючись історичною правдою, створював надзвичайно хвилюючі ситуації. Та що там говорити! Які чудесні жіночі образи створював Вальтер Скотт!
І, як завжди в таких випадках трапляється, відчинилися двері, і бабуся Ксенія Петрівна знову зазирнула до кімнати:
— Ви вже мене, синочки, вибачайте, але ти, Грицьку, так прикрутив машинку, що хоч плачне можу відгвинтити, а мені ще ж локшину місити, стіл потрібний…
— Ні, це чорт зна що таке! Чого тобі треба? Тут що — гарантійна майстерня по ремонту м’ясорубок? — Але цього разу в тоні Саниному не було ні гумору, ні сарказму. Обурення, обурення і ще раз обурення бриніло в його голосі.