Декамерон Самуїла Окса
Шрифт:
— Та нічого.
— Зайшла б коли-небудь з чоловіком. З дружиною вас познайомив би…
— Ми знайомі.
Борода діда-мороза з’їхала набік. Це треба було розцінити як посмішку.
— Ну ні, з Раєю ви ще не знайомі.
— Нова?
Дід-мороз розвів руками:
— Таке життя…
В цю мить — ніби десь відкрились шлюзи — в залу ринув дзвінкий водоспад. Це з усіх дверей бігли діти…
— Ну, пробач… Я, бачиш, на робочому місці…
— Бувай! — Марія Василівна руки не подала, а якось, надламано махнула нею. Ніби дід-мороз від’їздив на поїзді, а вона проводжала його назавжди.
Іскристий, дзвінкий потік розлучив їх…
Сидячи у фойє, дожидаючи
Колись вона сиділа з цим Льончиком на одній парті… Шкільні роки… В нього тоді по черзі закохувалися всі дівчатка. Він був не такий, як всі. Він був загадковий. Він не клеїв паперових планерів і не ганяв футбола, не вимінював марок і ніколи не розбив жодної шибки. Вона теж закохалася в нього… Трішки-трішки… Минуло з того часу більше десяти років, зараз про це не соромно згадувати. І разом з тим соромно. Трішечки-трішечки. У восьмому класі він їй здавався схожим на Печорина, в дев’ятому — на Чайльд Гарольда. А в десятому… А в десятому вона якось відразу зрозуміла, що все це не справжнє. І що коли він не такий, як всі, то це ще не значить, що він кращий за всіх, хоча він і був переконаний у протилежному. Життя з усіма його радощами і невдачами здавалось йому схожим на коробку асорті: яку цукерку пригледів — ту й вибирай. Яка, на твою думку, солодша. Він і роботу так вибирав, як цукерку. Але як невиправному ласунові здається, що він вибрав не таку солодку цукерку, як його сусід, Льончику завжди здавалося, що в його товаришів професії кращі. Він десь вчився і не довчався… Кудись вербувався і не доїздив до місця. Легко міняв захоплення новою роботою і жінок.
Все було якось несерйозно і не по-справжньому. Чомусь опинився в театрі… Чомусь, чомусь… Марія Василівна вже не дивувалася, чому він покидав стару роботу, її дивувало, чому він брався за нову.
Тепер цей… халтур’янц. І слово таке… Можна бути ким завгодно. Можна бути і дідом-морозом.
Хіба справа в цьому? Але не треба сердитись на всіх людей за те, що ти дід-мороз.
І Марії Василівні все відразу стало ясним і зрозумілим. Йому хочеться триста шістдесят п’ять днів на рік брати щось від людей. Хочеться йому всіх людей навколо себе поробити такими дідами-морозами, щоб вони йому давали подарунки всі триста шістдесят п’ять днів. День у день. Йому дуже хочеться…
— Мамо! А він не справжній! — Петрик смикав її за руку.
— Хто?
— Та дід-мороз. Він такий злий. Дід-морозі справжній не такий. І пончики їсть. І борода у нього з клоччя…
«Душа в нього з клоччя…»— подумала Марія Василівна, застібаючи Петрикові пальто.
Льончик в цей час гарячково зривав з себе бороду і поспіхом запихав її в чемодан.
Потрібно було не прозівати черговий халтур’янц…
ЯК ТРИВОГА, ТО ДО БОГА
— Що? В газетах лають? Треба піти. Значить, — класний фільм. У нас лають, значить, там хвалять. Там теж не дураки сидять. Там, брат ти мой, теж знають толк в мистецтві. Культура, традиції, брат ти мой! Як фільм? Та-а… Переживательний. Не так, щоб так, але дуже. Ми ще до таких фільмів не доросли, а там хвалять. Там знають, що хвалити і за що хвалити. Я маю індивідуальний підхід до цього фільму, і ви мою індивідуальність не чіпайте. Да-да-да. Не ті часи.
Пора, брат ти мой, вчитися шанувати індивідуальність. У них як? У них, брат ти мой, все це дуже просто. Захотів з президентом про те про се побалакати — валяй прямо в кабінет, Да-да-да. Без всякого бюрократизму. Заходиш: привіт-привіт, тут тобі кава, тут тобі коктейль, ноги на стіл і розмовляй
От про коктейль згадав, і самому випити захотілося. Підемо. Тільки хіба у нас коктейль? Помиї. От там коктейль, так коктейль. П’єш і хочеться.
Я сам, правда, не пив, мені один розповідав: коньяки, арманьяки. Нам коньяку. Алло, гарсон… Ви І не гарсон? Ол-райт. Хай буде не гарсон, аби коньяк. Бачив? Він не гарсон. Він офіціант. А там, брат ти мой, всі гарсони. Там порядок. Це називається кафе. Харчевня це, а не кафе. От у них — кафе. Да-а…
Картинок понавішували. Допотопні картинки… От у них картинки в кафе. Клас! Тут тобі сюрреїалізм, тут тобі ташизм, тут тобі… Всякі є. Мені один показував, в їхньому журналі надруковані, Там, брат ти мой, треба мати голову на плечах, щоб розібратися, що намальовано. Там, брат ти мой, таке намальовано, що ой-йой-ой. Здорово намальовано. А може, я хочу саме такого живопису! Може, моя індивідуальність саме такого живопису вимагає! Може, в мене душа горить!..
Хелло, бой… Ви не бой? Все одно. Ще по двісті коньяку. Бачив? Він не бой. А там, у них, всі, брат ти мой, бої. Там порядок. О, музика заграла. Ха! Хіба це музика? Це якийсь похоронний марш, а не музика. От у них музика! Мені один подарував пластинку. Да-да-да. У-у-у, брат ти мой, музика! Волосся дибки, по черепу наче молотом гуп-гуп, по шкірі наче шкрябачкою дер-дер, м-м-м! Мрія! А може, моїй індивідуальності саме такої музики не вистачає!
Індивідуальність, брат ти мой, велика штука. Давай, брат, вип’ємо за індивідуальність. Хеллоу, стюард! Ви не стюард? Все одно. Нам ще по сто п’ятдесят. Досить? Не досить, не досить, я сам знаю, коли досить.
Бачиш, він не стюард! А там всі стюарди, Я т-там н-ніколи не досить. Кафе….А може, я в иьому кафе вірша захочу написати… Раптом моїй індивідуальності захочеться. У них порядок. Захотів вірша написати, гукнув боя чи гарсона, він тобі чорнильний прибор пре, папір — пиши. І які вірші, брат ти мой, пишуть, які вірші! Мені один розповідав… Хіба у нас є такі вірші? Да-а. Ну, будьмо. С-скільки з нас? Н-на… Р-решту візьми собі. Н-на чай. Н-не хочеш? Як хочеш. А т-там всі беруть. К-культура. Як ми п-підемо? А о-отак-о навпростець. Що? Автобуси, т-трамваї. Ч-чхать моя ін-ди-ди-ди-відуальність хотіла на них: Я так і піду. По-подумаєш! З одного боку к-кусок з-залізяки, а з другого ін-ди-ди-ди-відуальність. Я п-пішов…
Ой… ой… 6й. Де я? У швидкій, допомозі? Ой, що ж це таке? Ой, ой, ойі Перелом? Доктор, докторі Давайте рентген! Давайте шини, пеніциліни!.. Гіпс давайте!.. Та швидше повертайтеся. Що це вам — капіталізм?.. У нас, слава богу, соціалізм, у нас, слава богу, кожен трудящий має право на безплатне лікування. Це вам не в Америці. Швидше, швидше. У-у-у, гарсони нещасні!..
ДЕБЮТ
Наш голова колгоспу, Андрій Пилипович, не те щоб скупий, а, так би мовити, економний. Купив колгосп інструменти для духового оркестру, а з оркестром щось не витанцьовувалось.
— Перше, що інструменти нові, попсувати хлопці можуть, а друге, що на капельмейстера витрачати трудодні доведеться, — чухав тім’я Андрій Пилипович.
Парторг наш, Онисько Савич, сміявся:
— Ти, Пилиповичу, завжди причину знайдеш.
А голова розводив руками і вперто стояв на своєму:
— Знову ж таки, кого-небудь з хлопців треба посилати на курси капельмейстерів у область.
— То й що ж?.. — підхоплював Онисько Савич. — При обласному Будинку народної творчості є такі курси.