Декамерон Самуїла Окса
Шрифт:
Ксенія Петрівна щось бурмотіла про котлети, намагалася виправдатися, але яким жалюгідним було її виправдування перед бурею Саниних звинувачень! Саня кипів, Саня був прекрасний в своєму благородному гніві, і хто зна, чим би це все скінчилося, коли б Гриша тихесенько, навшпиньках не-вийшов на кухню і не відгвинтив м’ясорубку. А потім він так самісінько тихенько повернувся і тихесенько сказав Ксенії Петрівні:
— Готово…
А Сані сказав:
— Ну, я піду. Спасибі тобі, ти дуже цікаво розповідаєш. Мені ще в одне місце треба. Я зайду іншим разом. До побачення, бабусю!
І він пішов…
Саня
А потім Саня зайшов на кухню. Котлети вже шкварчали на сковорідці…
— Сходила б ти вниз, — сказав Саня бабусі,— та глянула в поштову скриньку, чи немає свіжої пошти. Вже й журнали мусять бути…
Котлети ж згорять, — жалібно сказала бабуся.
— Чи не думаєш ти, що я готуюся стати шеф-поваром і буду наглядати за котлетами? — високо звівши брови, запитав Саня.
Ні, бабуся так не думала. Вона просто сказала, що досмажить котлети, а потім піде за поштою.
Саня повернувся в кімнату, ліг на тахту і розгорнув томик улюбленого поета. Він вмів планувати свій час, і жодна хвилина в нього не пропадала.
У ЛІСІ, ЛІСІ ТЕМНОМУ…
Саме тоді, як мама готує салатик, а гості в сотий раз розглядають фото у сімейному альбомі, тато каже:
— А от Вова зараз вам віршика розкаже!
І всі відразу ж зображають на своїх обличчях неабияку увагу і неабияке нетерпіння. Ніби це зараз не Вова віршика розказуватиме, а Тарапунька із Штепселем виступлять.
Але Вова, хоч йому лише чотири роки, прекрасно бачить, що гостям немає ніякого діла ні до самого Вови, ні до його віршиків. Гостей більше цікавить, коли нарешті мама впорається із салатиком. Коли б Вова знав розумне слово «доповідач», він зрозумів би, що гості дивляться на нього, як на доповідача, якого, хочеш того чи не хочеш, треба слухати. Треба слухати аж доти, доки не оголосять, що після доповіді почнеться художня частина. Гості чекають «художньої частини». Вова ще не знає багатьох розумних слів. Вові тільки ж чотири роки, і Вові зовсім не хочеться виступати зараз з «доповіддю» перед гостями, але Вова мусить. Так сказав тато… А тато, ще до того може й у куток поставити, тата треба слухатись. І Вова починає:
У лісі, лісі темному, Де ходить хитрий лис, Росла собі ялиночка І зайчик з нею ріс.Гості — сама увага, дехто навіть головою хитає в такт Вовиній доповіді, але тут заходить мама і все псує:
— Ну, дорогі гості, прошу до столу! А ти, Вов-ко, тут не крутись, марш на кухню до бабусі!
І Вова виходить. Йому не шкода, що мама перервала його, він чомусь здогадується, що гості раді, що так сталося. Але як би там не було, Вові хочеться доказати вірш до кінця. А на кухні сидить в куточку на ослінчику бабуся, і Вова підходить до неї.
— Бабуню, я тобі віршика розкажу!
— Розкажи, дитинко.
Вова знає, що бабуся вже, мабуть, зо сто разів чула цього віршика, але знає чомусь Вова і те, що буде його слухати бабуся з великим задоволенням і в сто перший раз. Там, у кімнаті, весело,
— Я тобі, бабуню, почну спочатку.
— Почни, почни спочатку, сонечко моє.
У лісі, лісі темному, Де ходить хитрий лис, Росла собі ялиночка І зайчик з нею ріс.І тут лунає дзвінок. І Вова з бабусею чують, як тато біжить відкривати двері. По дорозі він встигає заглянути на кухню і кинути бабусі:
— Ви що, оглухли?
Бабуня не оглухла, вона добре все чує, вона просто слухала Вовині віршики, бо тільки вона вміє його слухати по-справжньому. А зараз вона гладить Вову по голові, і Вова відчуває, як дрібно-дрібно тремтить її рука. Але тато не бачить, як дрібно-дрібно тремтить її рука, тато поспішає відкрити двері. Хтось прийшов, з когось люб’язно зривають пальто, когось вітають, комусь кричать:
— Штрафну, штрафну йому!
Прийшов якийсь дядя, він там у кімнаті з усіма вітається, а де з ким знайомиться, і мама, забігши на кухню, тягне Вову за руку.
— А це наш наслідний принц!
— О-о, — каже дядя, дивлячись кудись поверх Вовиної голови, — який молодець! Ким хочеш бути, як виростеш? Мабуть, космонавтом?
Вова не хоче бути космонавтом, коли виросте. Вова, коли виросте, хоче бути двірником, бо тоді можна буде поливати з гумової кишки водою всіх хлоп’ят, але Вова схвально хитає головою, погоджується з дядею: так, він хоче бути космонавтом. Колись Вова сказав, що він хоче бути двірником, і всі гості сміялися, а тато і мама сердились. Тільки бабуня не сердилась і не сміялася. Вона просто сказала:
— Рости здоровий, а ким вже ти там будеш… У кожного своя доля.
— Молодець, молодець! — каже дядя і дивиться кудись поверх Вовиної голови.
— Він і віршики у нас знає,— каже тато, — ану, Вовочко, розкажи.
І Вова починає:
У лісі, лісі темному, Де ходить хитрий лис, Росла собі ялиночка І зайчик з нею ріс.— Солов’я баснями не кормлять, — каже мама і всаджує дядю за стіл, — а ти, Вовко, марш на кухню, нічого тобі тут вештатись.
— Бабуню, я тобі віршика розкажу!
— Розкажи, розкажи, дитинко!
Вова знає, що бабуня з радістю слухатиме його і в сто другий, і в сто третій раз, і починає:
У лісі, лісі темному, Де ходить хитрий лис…МАМА У НАС ВІДПОЧИВАЄ…
— А-а-а! Павле Максимовичу, заходьте, заходьте! Скільки літ, скільки зим. Давненько у нас не були. Заходьте, заходьте. А я оце тільки-но з роботи. Знаєте, за цілий день закрутишся, аж голова обертом іде. Дружина теж прийшла з роботи, і так оце пішла з малим погуляти. Знайомтесь, це наша мама. Мама у нас уже відпочиває. Мама вже на пенсії. Сідайте, сідайте. Сідайте сюди, тут вам буде зручніше.