Декамерон Самуїла Окса
Шрифт:
Той ішов Приморським бульваром, і усмішка грала на його вилицюватому обличчі, а зайчики, чудесні сонячні зайчики, про які Черчик забув і мріяти, стрибали на носках блискучих черевиків. Хома Шило був зовсім не схожий на «щипача», він був більше схожий на закоханого студента. На мить Черчику здалося, що це помилка, що не з цим чоловіком вони спали колись поруч на нарах. Але Хома Шило привітався перший:
— Моє вам! Що ви тут робите?
— Гуляю… А ти куди?
— Додому.
Це була новина! У Хоми Шила є дім, і, замість того, щоб шастати по трамваях і магазинах, він ідеї
— Куди, куди?
— Додому. Жінка обідати жде. Ходімо, пообідаємо. З жінкою познайомлю.
— Ти що ж…
— Зійшов з ума, як кажуть, женився. Ось квартиру дали… Кімнату, — поправився він, помітивши в очах у Черчика недовір’я.
— Значить, ти маєш квартиру? Так, так.
— Кімнату.
— Ага-а… А гоночної яхти ти ще не маєш?
Хома Шило був не з тих людей, які порпаються в нюансах. Він відповів просто:
— Ні, яхти не маю. Маю мотоцикл «Ява». Чеський. Екстра-прима-люкс! — і клацнув язиком.
Черчику дуже не хотілося вірити, але він бачив, що Хома не бреше.
— А як же так?.. Як же ти?..
— Зав’язав я… — ніби виправдовуючись перед Черчиком, пояснив Хома, — на механічному працюю.
Юрій Семенович хотів скорчити презирливу гримасу, хотів нагадати якусь мудру сентенцію на зразок того, що від роботи коні дохнуть або та дурнів любить, але несподівано для самого себе сказав:
— Молодець! Робітничий клас, значить?
— Точно, — пожвавішав Хома й вдячно подивився на Черчика. Було видно, що від інших колег по колишній професії йому доводилося чути діаметрально протилежні висловлювання.
— Ходімо пообідаємо, з жінкою познайомлю. По сто грам буде…
Черчик, Черчик, до чого ти дожився! Хома Шило ставить тобі сто грам! І Юрій Семенович мужньо г відхилив пропозицію випити за рахунок Хоми.
— Ну, добре, то хоч адресу мою візьміть. А де ви працюєте?
— Поки що ніде. Підшукую…
— Тоді й шукати нічого. Вважайте, що ви вже знайшли. До нас на механічний ідіть. Я вам допоможу роботу дістати на во!
Новела про того, що все міг
Окс розгладив папірець з двома адресами — Хоминою домашньою й заводською і сховав у коробочку від цигарок, яка правила йому за сейф. Там зберігалися квитанції, довідки й інша документація. ПотІм він подивився поверх окулярів на Черчика і сказав:
— Я не маю честі бути знайомим з громадянином Шилом, але мені здається, що у цього джентльмена в коліні більше розуму, ніж у вас в голові.
Черчик скипів:
— Доки ви будете робити з мене ідіота?
— Прошу вибачити. Коли б я мав змогу щось робити з вас, то робив би, у всякому разі, не ідіота.
А молодого джентльмена Хому Шила поважаю тому, що він, як і я, як Осадчий і ще багато хто, давно зрозумів, що суспільству набридло з нами воловодитись. Ми зрозуміли, що суспільство стає все сердитішим і сердитішим, і дуже вчасно сказали! «Ша, ми більше не будемо. Ми будемо хороші». І що ж? Ми додержуємо свого слова. Ми віддаємо і собі звіт у тому, що суспільство може все, а ми можемо тільки те, що можемо.
А от
Боже мій, чого він тільки не міг! Міг довести, що особняк, збудований з краденої цегли (скромний двоповерховий особнячок, чотириста метрів корисної площі), подарувала йому покійна тітонька, яка одержувала двадцять три карбованці пенсії на місяць. Довести, а коли треба, обвести, а коли вигідно, то ще й підвести й підкласти… Свиню, звичайно, Отакий був у мене знайомий — Аркадій Юхимович Станіольський. Він міг все. Не міг він тільки зупинитися. А суспільство могло ще більше — воно його зупинило. Але сила інерції у Аркадія Юхимовича і була така велика, що, коли молодий міліціонер його до автомобіля з подовжньою червоною смугою, Станіольський не втримався і сказав: «Синок, синок, який у тебе неважний пасок, а ти молодий і хлопець, синок, тобі женитися треба. Я можу дістати тобі класний пасок». Та мій знайомий, Аркадій Юхимович Станіольський, глибоко помилявся: він уже нічого не міг.
На цьому сьогодні поставимо крапку, Черчик. Між іншим, завтра мине останній день. І шанований мною дільничний міліціонер уже проявляє до вашої персони цілком законний інтерес.
…— Ні, Юрчику, з мене досить. Мені страшенно обридло тремтіти, коли до мене підходить мужчина в синій формі й кашкеті з червоним околишем.
— Але хіба ця робота для тебе, Риточко? Ти ж така женщина, така женщина…
— А чому? Робота як робота. Колись я садила і розводила квіти. І тепер теж. Колись для себе, тепер для всіх.
— Ну-у, квіти! Хіба я не знаю, що квіти були так, про людське око. За квіти ніхто не садовить…
— Досить про це. Мені обридло. Розкажи про себе. Де ти? Що ти? З ким ти? Як тобі сказати… Де ж мені бути, коли ти тут?
— Ну, не плети дурниць. Доки ти мене не зубрів, доти певне, й не згадав, що я живу на білому світі.
— Але ж ти знаєш, що я тебе завжди любив…
— Любив ти не мене. Любив, коли інші мужчини оглядались, а вів мене під руку ти. Любив, коли всі в ресторані замовкали, як ми з тобою входили! туди…
— Ресторан тут ні до чого. Я сто років не був у ресторані. І, знаєш, смішно, але зараз я не маю] змоги повести тебе навіть до студентської їдальні,
— Тоді я тебе поведу…
— Ні. Ти знаєш, Рито, що Юрій Черчик ніколи не був котом. Він ніколи не пив за рахунок інших. Навіть мужчин. А ти жінка…
— Не бійся, я не збираюся вести тебе в ресторан. Я тепер теж не така багата. Підемо он у те кафе-кондитерську. Там чудове глісе. Я, можливо, вип’ю молочного коктейлю, а тобі безпремінно візьму сто грам коньяку. Ти ж, мабуть, сто років не пив коньяку?