Декамерон Самуїла Окса

Білкун Микола

Іван Гаврилович і справді страждає: перед початком товариського суду він не встиг похмелитися й тепер нетерпляче чекає, коли закінчиться вся ця катавасія.

По всьому видно, що закінчиться вона швидко і для Івана Гавриловича дуже приємно: в залі завжди знайдеться два-три «гуманісти», вони його врятують.

…На профспілкових зборах наш знайомий виступає так:

— Що, Петро Кирилович провалив роботу? Ну, добре, ну, провалив. То що ж, ми повинні з нього шкіру знімати? Ну, наробив помилок. А для чого робляться помилки? Помилки, шановні товариші, робляться для

того, щоб на них вчитися. То що ж виходить? Ми знімемо Петра Кириловича, а на його помилках хтось інший буде вчитися? То що, по-вашому, це буде справедливо? Ні, це буде і не справедливо, і не по-людськи, і, головне, це буде негуманно!

…У народному суді завжди знайдеться такий «гуманіст». Він з шкіри лізтиме, щоб узяти на поруки злодія-рецидивіста, якого судять сьомий раз. А потім, коли в темному провулку з «гуманіста» скинуть пальто, він починає скаржитись на працівників міліції.

Але скрізь і завжди він знайде виправдання людським вчинкам, які практично неможливо виправдати.

…Я дописав фейлетона до цього місця і замислився. Думаю собі: може, ще прикладів навести чи вже досить?

Може, кінцівку таку пошукати, щоб редактор, читаючи фейлетона, реготав до гикавки? Коли заходить один знайомий. Такі знайомі мають звичку зайти саме тоді, коли менш усього потрібні.

— Пишете?

— Та пишу.

— Фейлетона, мабуть?

— Та фейлетона, бодай би його не писати.

— Можна глянути?

— Та гляньте. Він, правда, ще не закінчений…

— Нічого, нічого. Я сторіночку пробіжу. Страх, як люблю фейлетони, знаєте…

Пробіг він сторіночку, пробіг другу. Скривився.

— Що, не подобається?

— Як вам сказати?.. Бачите… скажіть, а та людина, про яку ви пишете, себе впізнає?

— Мусить впізнати, для чого ж тоді фейлетона писати?

— М-да? А ви гадаєте, їй буде приємно?

— Яка вже там приємність, коли фейлетон… Фейлетон — де не поздоровлення з днем ангела.

— От бачите. Він все ж таки людина, хоч і помиляється….

І далі пішла нудота години на дві… Даремно я доводив, що наш справжній, радянський гуманізм] не має нічого спільного з цією слизотою. Даремно я переконував, що такі «гуманісти» більше шкодять тим, за кого заступаються, ніж допомагають… Даремно.

Знайомий мій доводив протилежне. Він зіпсував мені настрій та й пішов. Так я й не придумав і смішного кінця. А з другого боку подумаєш, що тут смішного?

А ВКУСИТИ ТРЕБА…

Не можна сказати, щоб Толя Орчик, Галя Середа та Ігор Сокорець з великою радістю виконували свої обов’язки. Навпаки, вони не раділи. І, чесно кажучи, дорогі товариші, вони дуже добре робили, що не раділи. Радіти не було чого. Ніхто не зміг би їм закинути, що вони несумлінно ставляться до своєї роботи. Навпаки! Вони вміли працювати і працювали, як то пишуть в газетах, з комсомольським вогником. Працювали і не раділи. Просто-таки з великим нетерпінням чекали того благословенного часу, коли їхня робота не буде потрібна нікому, а комітет комсомолу демобілізує їх.

Знаєте, де вони працювали? Вони— це значить: Толя Орчик, Галя Середа та Ігор Сокорець, —

були творчим колективом. Більше того, вони були редколегією заводських «Вікон сатири». Толя був редактором, Галя писала вірші, Ігор малював карикатури. Толя добре редагував, Галя вміла віршувати (два її вірші вже друкувалися в заводській багатотиражці), а Ігор малював такі карикатури, Що їх боялися навіть ті, хто нічого і нікого не боявся.

Боронь боже подумати, що оця могутня творча трійця без радості виконувала свої обов’язки тільки тому, що боялася постраждати за критику. Ні, цього могутня трійця не боялася, бо то була дуже смілива і принципова трійця. Але їм всім трьом: і Толі, і Галі, і Ігорю було дуже неприємно, що серед комсомольців трапляються такі, котрим доводиться потім виглядати з «Вікон сатири». І вони всі з великим нетерпінням чекали того часу, коли з їх «Вікон» ніхто не буде виглядати, бо ні про і кого не доведеться ні карикатур малювати, ні віршиків ущипливих писати.

Був той час не за горами. А поки що…

Поки що всі троє сиділи і обговорювали, як мають «Вікна сатири» реагувати на вибрик Петра Бігуна. Петька Бігун коника встругнув. І треба сказати, ніхто не сподівався, що він коника встругне. Бо Петька Бігун був хорошим виробничником, і, взагалі, ніяких таких «художеств» за ним не водилось. А тут раптом така неприємність. Десь напився, з кимось побився, на роботу запізнився і приніс під оком сливовидну гулю.

Дуже Ігореві не хотілося те робити, але він вже розводив відповідних кольорів фарби і прикидав, як та гуля виглядатиме на папері.

Галя шукала риму до слова «бешкетник».

Толя міцно потер лоба і сказав:

— А знаєте що? Я придумав. Поки що зупинимо творчий процес. Давайте побалакаємо з Ген-кою Слизюком. Вони ж друзі — нерозлийвода. Більш детально з’ясуємо фабулу справи, як кажуть юристи. Генка Слизюк може вилляти відро світла на цю справу.

І члени редколегії погодилися з своїм редактором. Запросили до редакції Гену Слизюка.

І от Гена Слизюк стоїть перед ними. З ноги на ногу переминається. І в руках кепочку мне.

— Та я, власне…

— Сідай і давай по порядку. Ви ж з Петром дружили…

— Та я…

— Не хвилюйся за нього, вішати ми його не будемо. Ти розкажи все по порядку, як це було. Ти ж був при тому?

— Та я був, але я не той…

— Ну як же ти міг друга не стримати?

— Та я… та він мені не дуже, щоб так друг…

— Як то так? І ліжка ваші в гуртожитку поруч, і станки в цеху поруч, і ви один без одного години прожити не можете.

— Можемо,

— Що — можете?

— Прожити можемо. То так… То хлопці вигадали, що ми дружимо.

— Кому ж ти брешеш! — не стримався Ігор.

А Толя постукав олівцем по столу, підкреслюючи цим, що Ігор взяв неправильний для працівника редакції тон.

— І зовсім я не брешу. Я з цим п’яницею і бешкетником знатися більше не хочу!

Але ж ти дружив з ним! — добивалася Галя. Генка Слизюк низько опустив голову:

— Ну, дружив…

— Чому ж ти дружив з п’яницею і бешкетником?

— А він… а я… а він тоді не пив.