Декамерон Самуїла Окса
Шрифт:
— От ви куди! Е-е-е, то інша справа. А тут вникати потрібно самому скрізь. Знову ж таки кожне питання колегіально вирішувати треба. Вказівки були.
— Правильно! Вникати треба, хіба я проти? І колегіальність — чудесна річ! Як же ж без колегіальності? Тільки невже ви досі не змогли привчити завфермою, щоб той в свою чергу привчив Гриця персонально Емірові реп’яхи вичісувати?
А дід Явтух, який стояв і прислухався до нашої розмови (він не завжди глухий), від себе вкинув:
— Не той генерал — генерал, котрий тільки всі ґудзики у солдат перемацає і, чи
Ну, сказано ж, старе як мале, говорить, що думає. Ніякої делікатності.
«ДОБРОЗИЧЛИВИЙ» АРХИП
— Чули? Насті Костишиній корова ногу зламала! Ха-ха-ха! Дотанцювалася! Побачимо, хі-хі-хі, побачимо, як то вона гопака втне у клубі тепер! Хі-хі-хі, з поламаною ногою. А дівці ще ж і заміж виходити треба! Ха-ха-ха! Хотів би я зараз подивитися на того дурня, котрий криву дівку собі у жінки візьме! А-ха-ха! А-ха-ха!
— А ви ж чого радієте, дядьку Архипе?
— Чого радію, чого радію? Смішно, знаєте, перша танцюристка на селі — і раптом крива! Як же ж тут не посміятися! А-ха-ха-ха!
Коли це йде Настя. Нічого. Рівно йде, на ногу не припадає. Ми до неї:
— Насте! А як нога?
— Яка нога?
— Як то яка? Тобі ж корова ногу зламала, дядько Архип казав.
— І-і, таке вигадаєте! Не ламала мені корова ноги. Хвицнула, правда, дійницю перекинула, тільки пуста була дійниця, так що й шкоди ніякої.
Ми до Архипа. Оглянулися… А його й слід прохолов.
І так завжди. Де в кого яке нещастя трапиться, а в Архипа Великдень. А коли нещастя не трапитеся, то Архип сам його вигадає.
— Дивіться, дивіться, у Ковтунюків хата горить! А-ха-ха-ха! Так їм і треба. Мабуть, самогонку гнали, а воно й зайнялося. А що він думав, що у нього не загориться? Таку кам’яницю, як клуб, поставив і думав, що не загориться. Загорілося ж таки! А-ха-ха-ха! Де ж це він сьогодні ночувати буде із своїм кагалом. Невже до Мотрі піде? Ага, так його там і чекають. Горить, горить! Бачте, скільки диму. А пожарна наша і не чухається. А-ха-ха! Це ще й Василь, мабуть, в тюрму сяде, що вчасно не виїхав. А-ха-ха-ха! А таки засудять! Чого ж? Раз ти на пожарці робиш, так і їдь вчасно. Він ще женитися хотів, його тепер оженять! Хі-хі-хі! Стара Варка передач наноситься, ха-ха-ха!
— Та не горить хата, дядьку Архипе, придивіться добре. Це Ковтунюк у саду торішнє сміття палить, от дим і стелиться.
— Хіба? Невже не горить? А шкода, хай би загорілося, знав би тоді, як кам’яниці будувати. Не загорілася сьогодні, загориться завтра. Від цього ніхто не застрахований.
— Чого ж? Ковтунюк страховку справно платить.
— А коли згорить, йому можуть не заплатити. Можуть сказати, що сам запалив. А-ха-ха-ха! Можуть, хі-хі-хі, не заплатити. Ото сміху буде!
— Не загориться, а як, не дай бог, загориться, обов’язково заплатять.
Аж посмутнів Архип. Пішов похнюпившись. Ніби його обікрали або в борщ хтось наплював. Тільки не довго сумував Архип. Увечері біля кооперації аж захлинається:
— Чули? Петренків
Ми — глип, а Гуменюк саме цигарки купує.
— Іване, що там у тебе сталося?
— А що сталося?
— Ну як же ж! Петренків собака зірвався…
— Та зірвався. Ну, й що? Ми його з Данилом вже впіймали і прив’язали.
— І не покусав нікого?
— Чого ж? Моє порося вкусив.
— І він не скажений?
— Хто?
— Та собака.
— Чого б то? Весна, на цепу сидіти скучно, от і зірвався.
Тут дядько Петро своє слово вкинув:
— Чого йому казитися? Хіба як Архип покусає. Або як Архипова слина на нього впаде. Ти, Архипе, як вмреш, ми тебе ховати не будемо.
— А то ж чому? — насупився Архип.
— Мазі від бліх та кліщів з тебе наробимо. Невістка казала, що тепер з гадючої отрути різні ліки роблять, а в тобі ж тієї отрути не приведи господи.
…Тепер Архип ходить і чекає, коли у дядька Петра хата займеться або коли дядько Петро ногу зломить.
Тільки ноги у дядька Петра міцні, і хата не дума є горіти. А як, не дай бог, і загориться, то Василь, той, що на «пожарці», теж не даремно свій хліб їсть, вмить загасить.
ЧАВУННИЙ ДЯДЯ
Це досить противний дядя. А найбільше він противний тому, що молодь не любить. Контакти у нього з молоддю дуже обмежені, вони легко і просто вкладаються в дві формули:
«А я в твої роки…» і «У тебе ще молоко на губах не обсохло».
До формули «А я в твої роки…» чавунний дядя вдається тоді, коли, на його думку, молодь лінується.
Власне, навіть не лінується. Попрацювавши, а! після роботи вмившись, молодь хоче потанцювати.
І ще молодь хоче поспівати. І ще молодий хлопець хоче зустріти в певному місці молоду дівчину. Від себе додамо, що молода дівчина не має абсолютно нічого проти такої зустрічі. А ще вона має нескромне бажання з такої нагоди одягнути найкраще плаття. І причесатися за останньою модою. Хлопець теж ніяк галстука не може підібрати. Підбере до сорочки, з костюмом галстук не гармонує, підбере до костюма, сорочку треба міняти.
Чавунний дядя дивиться на те все, дивиться, а тоді починає закипати:
— А я в твої роки босий, можна сказати, ходив.
— І зимою?
— А що? І зимою, круглий рік, можна сказати, ходив босий, бо не до того мені було. Не те у мене в голові було.
— А що у вас в голові було?
— Не важно. Я до того веду, що теперішня молодь не знає, почім ківш лиха. Ледащо, словом… Я у ваші роки…
— А скільки вам років?
— Ну? Га? А! Сорок з гаком, та. не в тім суті. Суть, брат, у тім, що не знає теперішня, молодь, почім ківш лиха, і взагалі… Я в твої роки спав по чотири години на добу, та й то не все.