Дерева на дахах
Шрифт:
електрик сідоров
У Інчиній квартирі також із лампочками не все зрозуміло. Мабуть, під час ремонту щось пошкодили. Інка навіть когось там кликала, якогось майстра. Відтоді у її лексиконі і з’явилося те словосполучення – «електрик сідоров» – на означення чогось вічно п’яного і бридкого.
Тепер вона так навіть Орка називає і навіть
– Тільки на одні лампочки і працюю! – кричала Інка, не зважаючи на мою хвору голову.
А потім мене гахнуло током, коли поліз у щиток спробувати, наприклад, переставити дроти. Забув заземлитися… Дивно, але після цього лампочки світили аж до літа. Не перегорали. І ми вже навіть почали забувати про того «електрика сідорова», однак влітку, коли я вже працював у редакції, знову почалося. Але тоді я вже познайомився з «двійником»-напарником і тоді вже знав, що мій Вікя за професією електрик, і коли Інка була у від’їзді, я привів його до нас на Новий Світ. «Ти тільки заземлися!» – напучував молодого. І Вікя прийшов, і Вікя зробив! Добру годину прововтузився і біля щитка, і в підвалі, але лампочки відтоді ще жодного разу не перегорали.
Інка потім ще передала йому пляшку справжнього ямайського рому, що залишився у неї з Італії, і хоч він сам не вживає, але подарункові зрадів. Відтоді Інка, по приколу, Вікю інакше як «електриком сідоровим» не називає.
– Слухай, Вікя, ти не тільки мій двійник, тепер ти ще й двійник електрика Сідорова! – Від пафосу в моїх словах аж
– М-м? – У блакитних очах напарника спалахують грайливі іскорки.
– І не думай, сучий сину, попереджаю! – зупиняю я його млисті думки кулаком біля носа. – Вибачай.
– Та нічого, я розумію, – каже він.
– Хоч вона й сама у неті женихів шукає, але краще тобі на неї не потрапляти. Дружня порада. У твоїх же інтересах.
– Слухай, а твоя молоденька мулатка, – переводить він тему на інше. – Просто пі… пі… – витягує він уперед щелепу. – Просто пісня!
– Я їй обов’язково передам.
– Ну що ж. І передай.
– Я навіть можу передати, як ти це сказав.
– Серйозно? Ну, а це вже не обов’язково, – нерішуче буркає мій «двійник», а це, ця нерішучість, вже йому зовсім не пасує.
дитя африки
Щастя, що Вікя ще не чув тоді Анжелиних віршів. Ні її власних, ні чужих у її виконанні, які вона мені тоді у редакції читала ледь не до ранку, і можна тільки уявити, який би ступор у голові бідного Вітька це могло викликати!.. А під ранок у неї таки почалося те, чого вона так довго чекала.
Анжелка виросла у містечку Коропець Монастириського району, що ото недавно постраждав він повені, в інтернаті для круглих сиріт. Вона не тільки ні разу в житті не бачила свого батька, але й маму, що відмовилася від неї одразу після народження. Знала тільки, що мама з Києва, а тато, судячи із шоколадної шкіри та чітко виражених негроїдних рис обличчя, явно нетутешній.
Любов до поезії залишилася від колишнього її вчителя Василя Васильовича. Він рік чи два викладав у них рідну мову та літературу – українську, а іншої Анжелка ніколи і не знала. Потім той учитель кудись пропав, а чи то виїхав, а любов до поезії у дівчати залишилася. Вона вже тоді почала щось там римувати, але показати свої перші спроби вчителеві не встигла, а після 10-го класу, як і більшість інтернатських, вступила до професійно-технічного училища і обрала собі фах кухаря.
Конец ознакомительного фрагмента.