Дерева на дахах
Шрифт:
Часом, коли йду з редакції на Новий Світ додому, то роблю велике коло. На базарчику, що на Привокзальній, купую хлібину і далі попри павільйони піднімаюся на пішохідний міст над коліями. Наприкінці травня я ходив на той міст нюхати цвіт акацій, що ростуть просто під ним уздовж вулиці імені Дивізії «Галичина». Там просто божевільно пахне акаціями. А згодом трохи вище, у Старому Парку, ще й знайшов собі «свіжого» дуба.
У парку зазвичай малолюдно, а то враз якась кістлява задрочка стала й вилупилася, поки я свого дуба обнімав. А коли наші погляди зустрілися, чкурнула не озираючись… Зазвичай я обираю найгрубшого, середнього із п’яти, що ростуть
– О, то ви наш новий працівник! І за що нам така честь? – почала вона, і я зрозумів, що це та сама, що бачила мене у парку.
Струнка, чорноока, чорноволоса – я завжди таких боявся. Ще бабуня у дитинстві все циганами лякала. Але було щось у ній і принадне, може, високі груди під тонкою кофтинкою, а чи тонка довга шия, і я незчувся, як через хвилину уже сидів у її кабінетику з вікном у двір, на гаражі, слухав булькотіння електрочайника і слухав слова цієї жінки. Ми були приблизно ровесниками.
Виявилося, що вона мене впізнала і взагалі навіть згадала одну мою давню виставку у фойє краєзнавчого музею, про яку я вже й сам забув. Здається, і я також десь її раніше бачив, але так і не міг згадати ні де це було, ні навіть її імені. Одночасно з чайником, що закипів, загурчала за вікном машина.
– О, приїхали! – зиркнула у вікно і гидливо скривила губки. – Шефуньо і його сраколиз! – випалила різко, але через мить її голос знову став вкрадливо-єлейним. – А ви знаєте, у мене в шафці дещо є і, здається, коньяк. За ваш прихід, до чаю? – пронизувала вона мене своїми чорними очиськами, так і вректи можна.
– Я не п’ю…
– Та до чаю!..
– Навіть до чаю.
– І я не п’ю, але ж за ваше вливання у колектив то як же не випити? – щебетала щебетушка, спокушала, просто гріх відмовити, і все ж я повторив:
– Я своє вже відпив, – вирішив я одразу розставити всі крапки. – Тим більше за вливання.
– О, наш шеф також не п’є, а зранку від перегару хоч вішайся!.. – показала своє чорне піднебіння вдова.
І справді, що за натяки? Я просто встав і вийшов, насерумамі, по-англійськи. На цьому наше спілкування і закінчилося. Але відтоді ця редакційна «чорна вдова», мабуть, і мене записала у якісь там свої вороги. Бо коли тепер десь у коридорі й перетинаємося, то у поведенції – повний ігнор, а мені тільки того й треба. Принаймні хоч не врече.
двійник вікя
Але найчастіше на роботі я просто дивлюся телевізор, благо, є кабельне й мої улюблені канали: «National geographic channel», «Discovery», «Animal Planet» – мій традиційний набір. Ну, і кулінарні ще, та деякі спортивні також. І мовчазний напарник, мабуть, також найкращий з тих, що могли мені трапитися. Він – майже як я чи, точніше, наче зворотний бік мого «я». Але якби мені зняти років десять, то і сам, швидше за все, був би саме таким. І якби він ще не чіплявся зі своїм нетом, то йому б узагалі ціни не було. «Вікя, – кажу, – відгребися! Мене баби вже не цікавлять», – але він сміється, не вірить. Що ж, у кожного свої бзіки.
У мене – риболовля й чорна кава без цукру, а ще – ум’яти перед сном скибку хліба з салом і цибулею. Без цього я також не можу, й Інка кпинить з мене,
А якось приступ почався, як ніколи, із самого ранку, десь близько дев’ятої. У редакції ще нікого, а мій блідолиций Вікя вже спозаранку у свій нет носа упхав. І, як завжди, ні таблеток, ні фіга. Я схопився й – у двері.
– Ти куди? – підняв голову Вікя.
– Голова!.. – тільки й устиг видихнути у відповідь.
– Ок! Я на місці! – кинув він діловим тоном мені навздогін, і це просто щастя, що його тоді принесло.
Бо ж заступник шефа, пан Ярослав, щоранку забирає у нас ключі, а я, вибігаючи з редакції, що була на третьому поверсі старого триповерхового будинку, стрибаючи униз гвинтовими французькими сходами, навіть не пам’ятав, чи зачинив за собою вхідні двері… Втім, цього разу до аптеки на розі бульвару я добіг швидше, ніж перестала боліти голова, і першу пігулку лиґнув навіть без води. Другу запив склянкою боржомі у «Пінгвіні», де зустрів тимчасово беззубого Орка, який тепер не говорив, а шамкав. Але на розмову все одно не було часу.
– Зуби вже робляться, – вважав за необхідне заспокоїти мене Орко. – То як, на завтра знов?
– Так, на завтра! – Оркові я по-любому не міг відмовити. – Вибач, сьогодні знов щось з головою, – сказав я йому правду.
– Тшимайшя, шувак! – підбадьорив мене Орко.
Ми ще раніше вирішили, а тепер звечора лиш підтвердили домовленість, що завтра зробимо ще одну спробу пошукати тих пацанів, які минулого тижня у темному проході біля Головпошти вибили йому передні зуби. Оркові й раніше найбільше діставалося, але так, щоб із втратою зубів, принаймні на моїй пам’яті, то вперше…
Для третьої таблетки я взяв у маркеті пляшку мінералки, а для напарника півторачку його улюбленої «Коли-лайт» і, начеб нічого не сталося, з «бомбами» попід пахвами, ще встиг до приходу шефа вернутися в редакцію.
– Так скоро? – здивувався Вікя моєму поверненню. – І як, попустило? – це він про голову.
– Перестало, – відповів я йому.
– А може, то від телевізора? – висловив він чергове припущення. – Я, коли довго посиджу за компом, то також, буває, заснути не годен.
– Гоніш, брате? Я ж ледь не здох!
– Ну, але ж урешті-решт є у нас якась медицина?.. Що сестра каже? – згадав про Інку Вікя і раптом сам себе перебив: – Слухай, а як ти до консервованих ананасів? Кружальцями, мені тут спрезентували.
– Консерви? – перепитав я. – Консерви можна. Та воно і не буває, щоб два рази підряд хапало.
Вікя поставив переді мною півбляшанки ананасів «Чемпіон». Під такі ананаси добре йде серіал по «Discovery» про виживання, наприклад, у джунглях із Перлом Грілсом, а ще краще – під манго або манго з ананасами і шматочками кокоса. Спочатку з’їдаєш шматочки, а потім випиваєш компот. Дешево і поживно! Я тут за ці ночі все перепробував… Але на цьому нашу розмову того ранку можна було вважати закінченою, бо у дверях з’явився наш начальник, пан Ярослав, а в коридорі позад нього промайнула тінь «чорної вдови».