Дерева на дахах
Шрифт:
А от Анжелка взяла й не повірила, вона просто не повірила у те, що жінки мене вже не цікавлять. Я її фоткав, а вона мене цілувала. Не я її, а вона мене: «Чорна кішка у темній кімнаті»… Хто ж знав, що ця моя тема знайде таке продовження? А тепер я задумав нову персоналку в «Узвозі», і якщо кум допоможе мені (а хто ж іще допоможе, як не кум?), то це може бути найкраще, що у мене взагалі коли-небудь виходило. Темношкіра дівчинка і чорна кішка… Найважче було знайти кішку. З тих трьох фотографій, які мені поки що вдалися, – «Чорна кішка» й «Тітка Мартоха», – то це і є та третя, поки що без назви. Був, правда, ще «Котячий хвіст», точніше три хвости
Отож Анжелку з чорною кішкою у кошику я навіть на дах шістнадцятиповерхової монолітки, тієї, що на Алясці, вивозив, ліфтом, звичайно. І довго крутив ними там на тлі панорами міста й даленіючих найближчих наших гір. Аж поки кішка не витримала і втекла, кудись поділася, залізла у якусь дірку, ми її потім так і не знайшли і про всяк випадок залишили вхід на дах відкритим, аби вона могла вибратися.
А з дахами – то також окрема тема. То моя київська просто Марія навчила, фотомодель усе ж таки!.. Просто Марія одного разу навіть витягла мене на дах київського цирку. Там, під небом, ми були удвох, унизу – машини і люди, а над нами – лише хмарки. Я повернув її обличчям до Брест-Литовського проспекту, поцілував, а потім брутально нагнув до якогось комина, і вона не впиралася… А потім ще й сама просила знову зробити це з нею на даху вже її будинку, але, відверто кажучи, кулачки її сідниць мене не дуже-то й надихали. Ні на цирку, ні на її даху. Важко жити з моделями, хто не жив, той не знає. Мені більше подобається скупчення маси у певних місцях, яким би примітивом я після цього не виглядав.
Якщо за останні півроку нашого спільного життя просто Марії хоч із десяток разів удалося мене осідлати (улюблена її поза – зверху), то це була її перемога, а моє щастя. Мені подобалося, як вона це робила, хоч я й уникав цього. Врешті-решт їй просто набридло мене перемагати. Здається, весь цей час вона була мені вірною. Але навіть таким відданим жінкам, як просто Марія, це рано чи пізно набридає.
Може, я просто перегнув з її оголеними фотографіями, що були тоді не лише на всіх моїх виставках, а й у нашій спальні, вітальні, коридорі, ванній і навіть у туалеті: і боком, і скоком, із поливанням вершками з шоколадом її сосків, із поливанням шампанським живота, а пивом сідниць і без поливання, звичайно, також, а ще – з банальною полуничкою в роті. Як же без полунички?.. Так багато і страшно, як тієї зими, коли ми розлучалися з просто Марією, я ще ніколи не пив ні до, ні після.
Якщо по шосе через Ланівці – Любар – Житомир, то до моєї просто Марії тепер рівно 417 кеме.
– Я не збираюся прожити життя з людиною, яка почала гнити вже!.. – це стало її улюбленою приповідкою в останній наш рік.
Спочатку вона робила спроби мене вилікувати, а потім – уже просто позбутися. Доки міг, намагався не звертати уваги, а коли нарешті вирішив, що пора допомогти їй в цьому, то просто пішов. Тієї ночі я приплівся десь аж під ранок, і вона, правда, ще мені відкрила, але з порога попередила, що більше не може мене бачити.
Для кожної жінки трохи скандалу – це різновид розваги. Можна було б не зважати, якби не мої валізи у коридорі і поверх них ще пакет з речами. Втім, вона й валізи вже не раз ось так виставляла. За великим рахунком, на це також можна було не зважати, і все ж… Щось було таке у голосі цієї тендітної жінки, що навіть такого амбала, як я, змусило здригнутися. Рішучий спокій, з яким це було сказано і від якого
– Забирайся, у мене є інший, – сказала вона.
– Добре, я піду… Але, якщо можна, трохи пізніше, – попросив я, бо понад усе мені у той момент хотілося спати.
– Ні, ти підеш зараз. І манатки свої забирай, – кинула вона так само спокійно. – І більше сюди ніколи не приходь.
– Добре, – я також намагався бути спокійним. – За речами пришлю пізніше, – розвернувся і пішов назад, до ліфта.
Вона ще щось кинула про манатки, але мені було не до того. Я просто валився з ніг, доїхав першим тролейбусом до «Героїв Дніпра», і добре, що кінцева, було місце сісти. І якась тітка мене розштовхала вже аж на «Либідській». Там я перейшов до іншої колії і знову – кінцева ж бо – примостився у кутку вагона й проспав назад до «Героїв», а там уже мене розрухала «червона шапочка», з тих працівниць метро, що заглядають у вагони перед наступним колом.
– Це що, «Герої Дніпра»? – я почувався гірше розвареної сосиски.
– Слухай, ти, герой Дніпра, вимітайся нафіг, а то міліцію позову!.. – Дівчина у червоній шапочці зверталася до мене, як до алконавта, і я, звичайно, цього заслуговував.
Потім знову була «Либідська», і бадьорий голос із репродуктора: «Пасажири! Кінцева, поїзд далі не їде. Звільніть, будь ласка, вагони…» – і знову «червона шапочка», тільки стара. Але я вже спав не так міцно. І ще раз – від кінцевої і до кінцевої, мабуть, разів із вісім, не менше. Катаючись, трохи поспав. Просто намагався кінцеву не просипати й уже від «Мінської» чи від «Палацу “Україна”» готувався думками на вихід, і більше нікому до мене не було діла… Ось так і виспався у київському підземеллі.
Монотонний гуркіт метро мене й раніше не раз заколисував, а тут така ломота… Найбезглуздіші мрії, як правило, і збуваються. Нарешті й у метро поспав, і навіть щось снилося, хоч час від часу доводилося підніматися й, почуваючись все тією ж розвареною сосискою, вилазити з вагона. Я пам’ятав, що мені попала для спання найкоротша із трьох гілок київського метро, але встати й перейти на «Майдані Незалежності» на довший маршрут, який все ж тримав у голові: «Академмістечко – Лісова» – не було ніяких сил… А коли нарешті-таки виліз, то знову на «Героїв Дніпра» й одразу ж почалапав до Оболонського ринку на пиво.
Перше, що впало в око на поверхні, – це тлусті київські горобці, що купалися у калюжах. Поки я відсипався у метро, над цією частиною міста прокотилась гроза. А коли підходив до віконця з написом «Пиво», над Оболонню визирнуло сонце, я вирішив, що це починається новий день, хоч насправді було вже по обіді, і вже з пивом сів набирати Джона.
– Гальо-у, старий, слухай… Ти не міг би поїхати до моєї моделі на Сошенка, адресу ти знаєш, і забрати мої речі до себе?
– А що сталося? – ікнув у слухавку Джон.
– Та нічого не сталося, а просто так треба. Моя моделька вже не моя, – відповів я йому. – Тобто я вже не її.
– А чий?
– Нічий ще. Поки що…
– А ти сам де? – начеб почав кривитися з мене Джон.
– Ще поки що тут… А у вашем городє єсть нєвєсти?..
– Куди ж вони дінуться? А ти зараз де?
– Я поки що лікуюсь пивом, – сказав я йому правду. – А ти поїдь, будь ласка, а потім я приїду до тебе, – давав я йому вказівку за вказівкою, хоч колишній мій шваґер, і кум, і найкращий друг у той момент, як пізніше з’ясувалося, перебував у приблизно такому ж стані, як і я.