Дев'ять братів і десята сестриця Галя

Вовчок Марко

–  О, який мак!
– пок­рик­ну­ла Га­ля.
– Що ж за пиш­нiї ма­ки! Я со­бi на­сiю та­ко­го!

Пiд'їхавши до пер­шої ху­то­рянської хат­ки скраю, во­ни стрi­ли мо­ло­ди­цю з ди­ти­ною на ру­ках i пос­пи­та­ли, де шлях у Глибове.

–  Не знаю, та­ко­го се­ла не­ма.
– од­ка­за­ла мо­ло­ди­ця.

–  А якi ж ко­ло вас се­ла?
– спи­тав­ся ко­зак.

–  Хрумово, Iванько­во, Кри­ву­ши­но…

–  А да­ле­ко Кри­ву­ши­но?

–  О, да­ле­ченько. Лi­чать чо­ло­вi­ки бiльш як со­рок верст­вiв.

–  А як ту­ди

проїха­ти?

–  Та от цим шляш­ком. Перш ви приїде­те у Хру­мо­во, по­тiм… Та тiльки що сей шлях те­пе­реньки не­без­печ­ний.

–  Чому?

–  Та чут­но - роз­би­ва­ють те­пер i рi­жуть. Чут­но, недав­не­нь­ко ба­га­тий ко­зак вби­тий у яру… Ну-ну! Ну ж бо!
– спи­няла во­на ди­ти­ну, що тяг­ну­ла­ся до во­лiв, - ну-бо! не пу­с­туй, не пус­туй, бо за­не­су за­раз у яр, вки­ну до розбiйн­икiв…

Та ди­ти­на, ма­буть, бу­ла смi­ло­го, од­важ­но­го, ко­зацько­го ро­ду, - во­на, тiльки по­чув­ши сеє, зас­мi­яла­ся i вхо­пи­ла во­ла за ро­ги.

–  Малий ко­зак, та смi­лий, - ка­же Ми­хай­ло. Ма­ти гля­ну­ла на ма­ло­го смi­ло­го й ус­мiх­ну­ла­ся. А Га­ли­не сер­деч­ко, що йо­му все, що стрi­ча­ло­ся, що вба­ча­ло­ся, при­пов­ня­ло та при­бiльша­ло щас­тяч­ка й ра­до­щiв, - Га­ли­не сер­деч­ко до всiх ози­ва­ло­ся.

–  То про­ща­вай­те, спа­си­бi вам!
– ка­же Ми­хай­ло мо­ло­ди­цi.
– Про­ща­вай, ко­за­че, та рос­ти, - ка­же до ди­ти­ни.

–  Рости, лю­бенький, рос­ти!
– про­мов­ля Га­ля.

–  Спасибi, щас­ли­ва до­ро­га!
– одка­зу­ва­ла мо­ло­ди­ця.
– Вкло­нися, си­ну, вкло­ни­ся!

Син не хо­тiв вкло­ни­ти­ся й угор­но драв го­лiв­ку уви­шень, як ма­ти на­хи­ля­ла.

–  Бачте, який!
– ка­же мо­ло­ди­ця смi­ючи­ся. I Ми­хай­ло, i Га­ля од­ка­за­ли їй ус­мi­хом.

–  Так се шлях у Хру­мо­во?
– спи­тав ще раз Ми­хай­ло.

–  Сей, сей са­мий. Тiльки що ви не боїтесь їха­ти? Го­во­рять, що не­без­печ­но… слав­лють…

–  А всього чи ж пе­рес­лу­ха­ти, що го­во­рять та слав­лють!
– од­ка­зує Ми­хай­ло.
– Не стра­хай­те-бо до­рос­ло­го ко­за­ка, ко­ли ма­лий не боїться.

Ще всмi­хи, ще вкло­ни й по­жа­дан­ня доб­рi - i от уже хуто­рець зник з очей своїми ма­ка­ми чер­во­ни­ми, i млин не шу­мить, i їдуть во­ни гаєм, то спус­ка­ючись к Днiп­ру, чу­ючи йо­го про­хо­ло­ду, то знов пiд­нi­ма­ючись ви­со­ко й прислуха­ючи тiльки плес­ки та ле­лiн­ня хви­лi Днiп­ро­вої.

VII

–  Коханий, - го­во­рить Га­ля, - а що як справ­дi на­па­дуть на нас роз­бiй­ни­ки?

–  Боїшся, Га­лю?
– пи­та ко­зак.

Галя не боїться, а як бо на­па­дуть?

Не бiйсь, миє сер­це, то все вер­зiн­ня, го­во­рить ко­зак - Бу­вай со­бi спо­кiй­ненька, Га­лю!

–  О, нi, я не бо­яти­му­ся, ко­ха­ний. Я не бо­юся, - одка­зує Га­ля.

I їха­ли во­ни да­лi тем­ним гаєм та усе щас­ли­вi роз­мов­ля­ли про щас­тяч­ко. А гай усе

тем­нiв, i Днiп­ро усе шу­мiв бист­рiш. Спер­шу ос­ту­пав гай шлях, i їду­чи во­ни чу­ли па­хо­щi гайо­вих квi­ток, по­тiм гай на­че ра­зом знявсь i по обох бо­ках ви­ситься го­ле ка­мiн­ня, а на них, на­че наст­ром­ле­нi стрi­ли, со­с­­ни чор­нi,а вни­зу на­зуст­рiч їм б`ється Днiп­ро, наг­ло за­ве­р­нувши свою хви­лю кру­то в щi­ли­ну. Тiльки що встиг­ло ми­го­ну­ти про­ти очi їм усе те, як на їх ки­ну­ла­ся ор­да лю­дей. Мiц­нiї ру­ки спи­ни­ли вiз, вхо­пи­ли Га­лю, при­тис­ну­ли ко­за­ка.

Галя при­мог­ла тiльки скрик­ну­ти; бо­ро­тись по­чав ко­зак.

Недовга бо­ротьба: хтось один упав i зас­тог­нав, а за тим огульний ви­гук ярос­ли­вий, i ко­зак за­ша­тавсь i впав ко­ло Га­лi. У жа­ху во­на схо­пи­ла йо­го i при­ту­ли­ла до се­бе; у ля­ку чу­ла во­на, що теп­ла кров по­ли­ває їй ру­ки… уся ор­да поби­валася ко­ло вби­то­го то­ва­ри­ша, й чу­ли­ся сло­ва:

"Не ди­хає! Мерт­вий!" I страш­ний плач чувсь, i глу­хе пи­та­ння: "Де по­хо­ва­ти луч­че?" I сту­па у той i у той бiк, пошу­кання, i ри­ли зем­лю, i ви­ки­да­ли зем­лю з ями…

Нiч ми­на­ла, усе ок­ру­ги свiт­лi­ша­ло. Кров, що вли­ва­ла ру­ки, сяк­ла, хо­ло­дi­ла; зда­ле­ку по­за де­ре­ва­ми ко­па­ли яму й миг­тi­ли лю­ди - близько нi­ко­го…

Та от хтось наб­ли­зивсь. Ще у бiльшо­му жа­ху Га­ля мiц­нiш при­ту­ли­ла до се­бе ко­за­ка сво­го й пог­ля­ну­ла… Ко­ло неї сто­яв мо­ло­дий па­ру­бок, на­че квiт­ка в яла, i зда­ва­ло­ся, жал­ко йо­му бу­ло Га­лi, та як згля­ну­ли­ся їх очi, вiн зат­ре­пе­тавсь ра­зом i хут­ко спи­тав:

–  Звiдки ти? Чия ти?

–  Я си­ро­та - од­ка­за­ла Га­ля.
– Я жи­ву са­ма од­на ко­ло Ки­єва, у хат­цi на лу­цi… Нi, нi-бо, не те… Я за­мiж пiш­ла, i от мiй ко­зак…

–  Галю - промовив па­ру­бок, тро­хи не па­да­ючи ко­ло неї, - Га­лю, сест­ри­це! Чи ти пiз­на­ла сво­го бра­та мен­шо­го?

– Ох бра­тик ми­лий! Се ти! Здо­ров був! Здо­ров був! Чо­му ж так ба­рив­ся, дов­генько не при­хо­див?
– Во­на схи­ли­ла­ся до йо­го i ба­га­то й га­ря­че йо­го цi­лу­ва­ла, усе не пус­ка­ючи з рук сво­го ко­за­ка, а да­лi спи­та­ла: - А де ж дру­гi бра­ти? Чо­му се ви так дов­генько не при­хо­ди­ли? Де ж бра­ти?

Наче вмен­шив­ся її жах і страх; во­на пильнiш по­ди­ви­лась ок­ру­ги. Мен­ший брат пок­ли­кав дру­гих бра­тiв, i во­ни прий­шли з-по­за де­ре­ва.

–  Се на­ша сест­ра Га­ля!
– ка­же їм мен­ший брат.

–  Се я, бра­ти­ки рiд­нi!
– про­мо­ви­ла до їх Га­ля, та во­ни чо­гось не пiд­хо­ди­ли до неї вi­та­ти­ся, й стар­шо­го бра­та зов­сiм не бу­ло по­мiж ни­ми. I об­лич­чя в них та­кi страш­нi, та­кi чуд­нi… жах знов на­пав Га­лю!

–  Де стар­ший брат?
– спи­та­ла во­на.
– Де вiн!
– Жах усе бi­льш та мiц­нiш її по­нi­мав i по­ся­гав, i з по­чи­ну во­на нi­чо­го не здо­ла­ла зро­зу­мi­ти, по­тiм да­лi все вже зро­зу­мi­ла, усе побачил­а i ро­зiб­ра­ла.