Дев'ять братів і десята сестриця Галя

Вовчок Марко

–  Я бiльш у вас зас­лу­жив - вiзьмiть з моїх зап­рацьова­них та й не лай­тесь!
– ка­же най­мит.

–  Iди со­бi геть та й не вер­тай­сь!
– го­нить ха­зяїн.

–  Щоб тво­го й ду­ху не­вiр­но­го не бу­ло!
– кри­чить ха­зяй­ка.

–  Заплатiть ме­нi, - ка­же най­мит.

–  Заплатити? Та я то­бi, зло­дiю, щер­ба­тої ко­пiй­ки не дам! Iди геть!
– пхає ха­зяїн.

–  Я на вас су­да шу­ка­ти­му!
– про­мо­вив най­мит.

–  Суда на ме­не, ти?
– скрик­нув ха­зяїн та й за­ре­го­тав з по­тi­хи ве­ли­кої.

–  Бач!
– вигукнула ха­зяй­ка, i ха­зяй­чин ре­гiт дрiб­ненько

роз­ко­тивсь та втiш­ненько.

Наймит пi­шов со­бi геть вiд них та й теж зас­мi­яв­ся до се­бе, кеп­ку­ючи з се­бе, що за­хо­дивсь був ха­зяїна за­су­ди­ти.

Питання та жа­лу­ван­ня бу­ло до­во­лi у до­му, а ще бiльш вбо­жест­ва та су­му.

Знов усi до­ку­пи зiб­ра­ли­ся до­жи­да­ти терп­ля­чи та спо­дi­ва­ти­ся не ма­ючи. Нес­по­кiй­нi, сум­нi хо­ди­ли бра­ти всi - най­сумнiй усiх стар­ший був, най­смут­нiш - се­ред­нiй. Га­ля вже не зай­ма­ла їх, ма­ти не роз­ва­жа­ла, а у мен­шо­го бра­та то сер­це жа­лем схо­ди­ло.

К­оли од­но­го ве­чо­ра стар­ший брат го­во­рить усiм бра­там:

–  Життя на­ше гiр­ке та вбо­ге. Що ви ро­би­ти­ме­те? Я при­сягаю зе­ле­но­му гаю! Чи ви ме­нi, бра­ти, то­ва­ри­шi?

Усi бра­ти по­го­ди­ли­ся й ка­за­ли: "Доб­ре!"

–  А ма­ти? А Га­ля?
– сха­ме­нув­ся мен­ший брат.

–  Чи за ве­ли­ку по­ра­ду ми до­сi бу­ли їм?
– ка­же стар­ший брат.
– Бра­ти-то­ва­ри­шi, не пос­ту­пай­те­ся! Усi од­ка­за­ли:

–  Не пос­ту­пи­мось!

Увiйшли во­ни у хат­ку - ма­ти й Га­ля вже спа­ли.

Мати за­раз про­ки­ну­лась, по­чу­ла й про­мо­ви­ла:

–  Де, дi­точ­ки, за­ба­ри­ли­ся та­кеч­ки? I Га­ля про­ки­ну­ла­ся, по­чу­ла, що мiц­ненько її об­ня­ли­то мен­ший брат об­няв її.

–  Що?
– спи­та­ла Га­ля, сер­денько в неї зат­ре­пе­ха­ло­ся, по­чуло, що щось є, та мен­ший брат не ска­зав нi­чо­го i, обняв­ши, по­ки­нув.

–  Мати!-заговорив то­дi стар­ший брат, - iде­мо ми шу­ка­ти щас­тя та до­лi. Зос­та­вай­сь здо­ро­ва та не до­жи­дай нас. Про­щавай, сест­ро!

За цим сло­вом вий­шов з ха­ти, а за їм усi бра­ти слi­дом.

Удова тiльки ру­ченька­ми сплес­ну­ла та й упа­ла з го­ря та з жа­ху. Га­ля зiр­ва­ла­ся, по­бiг­ла, дог­на­ла, ухо­пи­ла­ся за мен­шого бра­та, не пус­ка­ла й ри­да­ла, та й лю­би­мо­го бра­ти­ка во­на не втри­ма­ла - рво­нувсь i втiк вiн за дру­ги­ми, й тiльки зда­ле­ка во­на ще по­чу­ла йо­го го­лос: "Про­ща­вай, Га­лю, про­щавай!"

Усi пiш­ли! Усi по­ки­ну­ли! Пiш­ли й не по­вер­та­ються!

–  Гукай, Га­лю, гу­кай го­лос­нiш! Прик­ли­кай! Зо­ви!
– проха­ла удо­ва на­че не­са­мо­ви­та.

I Га­ля го­лос­но гу­ка­ла й зва­ла, та дар­ма роз­но­сивсь свi­жий роз­пач­ли­вий го­ло­со­чок - на од­вiт тiльки повз гiр дзвi­н­ко вiдк­ли­ка­ло­ся.

–  Чуєш, Га­лю, чуєш го­мiн? Во­ни йдуть, iдуть!
– промовля­ла­ ра­зом удо­ва.

Та се Днiп­ро го­мо­нiв плес­ка­ючи, та де­ре­ва ше­лес­тi­ли - нiх­то не йшов.

–  Бачиш, ба­чиш, Га­лю, он там-там­ки хтось стоїть! Се Iвась стоїть, а бi­ля йо­го - ба­чиш? ба­чиш Грицька? Бi­жи, бi­жи, Га­лю, ту­дою…

Галя бiг­ла ту­дою й сю­дою, по сей бiк i по той бiк - усю­ди, де тi­ши­ла й ома­ну­ва­ла їх нiч­на тiнь та мла.

I на свi­тан­ня зай­ня­ло­ся. Свi­тан­ня по­яви­ло їм, яка лу­ка зе­ле­на пус­та й якi го­ри ок­ру­ги без­мов­нi. Во­ни все-та­ки до­жидали, що вер­нуться, та й обер­та­ли очi свої по­том­ле­нi

у всi бо­ки.

I со­неч­ко зiй­шло, та та­ке яс­неньке, на­чеб­то хо­тi­ло й ма­ло вмис­не для них най­луч­че всвi­ти­ти пус­тi шля­хи ок­ру­ги. Во­ни усе-та­ки до­жи­да­ли: вер­нуться, вер­нуться. Та з то­го ча­су нiх­то вже до­до­му не вер­нувсь.

III

Хутенько каз­ка ка­жеться, та не так-то хут­ко дi­ло робить­ся. Ба­га­то ми­ну­ло днiв, тиж­нiв, мi­ся­цiв та й лiт про­ми­ну­ло чи­ма­ло, що удо­ва з Га­лею ще про­жи­ла та про­го­рю­ва­ла в убо­генькiй хат­цi на лу­цi, усе до­жи­да­ючи, що по­вер­нуться лю­бiї си­ни, що по­вер­нуться бра­ти ми­лi. То усе чув­ся їм го­мiн який­сь, нi­би йшли по лу­цi м'якенькiй вве­че­рi, а на свi­тан­нi про­буж­дав їх го­мiн ко­ло две­рей - i пос­пi­ша­ли­ся во­ни, й тре­пе­та­ли­ся во­ни. Та на лу­цi ок­ру­ги все пус­то вве­че­рi й на свi­тан­нi ко­ло две­рей не­ма нi­ко­го. Пус­то! Нi­ко­го! Дар­ма Га­ля лi­та­ла ту­дою й сю­дою, як тая лас­тiв­ка, i удо­ва вибивал­ася з си­ли своєї, пос­пi­ша­ючи за нею - пус­то! Нi­ко­го!

Еге ж! Еге ж!
– пус­то й нi­ко­го! I на який­сь ча­сок переста­вали во­ни по­ри­ва­ти­ся, на­че зас­по­ко­юва­ли­ся, тро­хи набирал­ися терп­ли­вос­тi.

–  Галю, - го­во­рить знов удо­ва, - чуєш, го­мо­нить?

–  Се Днiп­ро шу­мить, ма­мо!

–  Нi, нi, Га­лю! Слу­хай-бо!

–  Дерева ше­лес­тять, ма­мо!

–  Усе Днiп­ро шу­мить! Усе де­ре­ва ше­лес­тять!
– мо­вить удо­ва i зiтх­не й про­ше­по­че: - Бо­же мiй, бо­же мiй! А тро­хи зго­дом удо­ва знов по­чи­на:

–  Галю! Га­лоч­ко! Вий­ди! По­ди­ви­ся, прис­лу­хай! I Га­ля ви­ходить, ди­виться i прис­лу­хає. Не чут­но нi­чо­го, не вид­но нi­ко­го, тiльки Днiп­ро шу­мить та де­ре­ва ше­лес­тять.

Галя що ви­рос­та­ла, то усе во­на ро­зум­ний ро­би­лась. Вже во­на ка­ви не бо­яла­ся анi вов­ка, щи­ро ро­би­ла i ко­ли вже те­перки во­на пла­ка­ла гiр­ко, де-не­будь при­хо­вав­ши­ся, нiх­то б її не знай­шов по пла­чу - во­на ти­хенько-ти­хе­сенько вже вмi­ла те­пер пла­ка­ти.

Жили во­ни так са­мо вбо­го, як i перш. Усе так са­мо ходил­а удо­ва на по­ден­щи­ну, та усе мен­ша їй пла­та бу­ла, за­тим, що во­на усе ста­рi­ла, сла­бi­ла, все тра­ти­ла бiльш мiць i пруд­кiсть. Га­ля теж хо­ди­ла на по­ден­щи­ну й теж пот­ро­ху зароб­ляла, за­тим що Га­ля бу­ла ще ду­же мо­ло­денька, нев­мi­ла, не­дос­вiд­че­на. Ра­но-ра­не­сенько про­ки­да­ли­ся во­ни й iш­ли у мiс­то на ро­бо­ту. I ка­жу вам, нi­ко­ли во­ни не йшли, не пог­ля­нув­ши на шлях той, що зви­вавсь по го­рi гаєм, не постоявш­и на лу­цi, дур­но не пож­дав­ши. Не дiж­дав­ши­ся нi­ко­го, хi­ба ча­сом пташ­ка пурх­не ми­мо, не по­ба­чив­ши нi­чо­го, ок­рiм тих зна­ко­мих ти­хих гiр та де­рев ви­со­ких, во­ни йшли, при­ходили у мiс­то i най­ма­ли­ся ро­би­ти, де трап­ля­лось i що бог на­си­лав: во­ду но­си­ти, го­ро­ди по­лоть, сiк­ти ка­пус­ту, ха­ти бi­ли­ти - усе, що, ка­жу, гос­подь їм на­си­лав. Цi­лий день во­ни ро­би­ли - зрiд­ка уку­пi, в од­нiй гос­по­дi, сли­ве зав­сi­ди рiз­но, по рiз­них гос­по­дах, а вве­че­рi схо­ди­ли­ся на до­ро­зi до­до­му. То­дi ж бо Га­лин го­ло­со­чок свi­женький дзве­нить - Га­ля роз­ка­зує, що ба­чи­ла, що чу­ла, що там доб­ре й що ли­хеньке їй зда­ло­ся.