Дев'ять братів і десята сестриця Галя

Вовчок Марко

–  Я хо­чу, - ше­по­че Га­ля на од­вiт, ни­зенько схи­лив­ши го­лiв­ку.

–  Галочко, не­ма! Не­ма де взя­ти!

Галя пiд­нес­ла го­лi­воньку - у, якi ж блис­ка­ли в очи­цях двi сльози ду­жi! По­ди­ви­ла­ся на всiх своїх i ок­ру­ги усю­ди, вже лед­ве чут­но ше­пот­ну­ла: "Ой, я хо­чу!" - i се в ос­тат­нiй раз. При­гор­нув­ши­ся до мен­шо­го бра­та, вже смир­не­сенько стоя­ла во­на, при­ку­сив­ши пу­чеч­ку, а там i дру­гу, а там i обид­вi ра­зом, i все те для то­го, щоб як не ви­ко­ти­ли­ся тi двi сльози ду­жi ми­мо­во­лi з оче­ня­ток.

Усi во­ни дов­генько сто­яли мiж ку­па­ми i згра­ями,

що дви­гали, го­мо­нi­ли й ря­бi­ли, - сто­яли во­ни та ди­ви­ли­ся. Дивилис­я бра­ти пильненько й на­чеб упер­ше ба­чи­ли людське уб­рання хо­ро­ше й дос­та­ток i на­че упер­ше по­чу­ли на со­бi ла­танi со­ро­чеч­ки; на­че упер­ше ба­чи­ли во­ни людську жва­вiсть, нед­бай­ли­вiсть i ве­се­лiсть i на­че уперш пiз­на­ли своє тур­бу­ван­ня та вбо­жест­во.

А ма­ти ди­ви­ла­ся на їх. Во­на ози­ва­ла­ся до їх, то знов без сло­ва, без мо­ви гла­ди­ла по го­лiв­цi; то знов по­си­ла­ла ближ­че пi­ти по­лю­бу­ва­ти­ся тим чи тим; то знов по­ка­зу­ва­ла їм те або дру­ге.

–  Мамо, - ка­же стар­ший син, - хо­дiм до­до­му! I всi дi­ти по­чали про­ха­ти­ся: "Ма­мо, хо­дiм-бо до­до­му!"

Галя тiльки мiц­нiш та мiц­нiш при­ку­шу­ва­ла свої пу­чеч­ки ма­ленькiї.

–  Додому? До­до­му?
– пе­ре­пи­та­ла ма­ти.
– Вже до­до­му хоче­те? Чи не по­гу­ля­ли б ви ще по яр­мар­ку, мої го­луб'ятка? Чо­го ж се так хут­ко до­до­му, мої ко­ха­нi? Та ви ще усього яр­ма­рку не ба­чи­ли!..

–  Дарма, ма­мо, ми до­до­му хо­че­мо вже, - ка­жуть в один го­лос си­ни.

–  Додому? То хо­дiм до­до­му, пташ­ки мої!
– ви­мо­ви­ла вдо­ва i лед­ве що ви­мо­ви­ла, - то до­до­му хо­дiм­те, мої дi­точ­ки!.. Га­лоч­ко, по­дай ме­нi ру­чеч­ку. Мо­же, по­нес­ти те­бе, до­чеч­ко?

Галя прос­тяг­ну­ла ру­ченьки до ма­ми, як уже на ру­ках бу­ла у неньки, та­кеньки мiц­ненько об­хо­пи­ла її за шию й схо­вала ли­ченько на пле­чi.

I пiш­ли во­ни усi до­до­му.

Купи лю­дей усе рiд­ша­ли; що да­лi во­ни йшли, - усе унят­нiш вiд­рiз­нявсь го­лос вiд го­ло­су, гук вiд по­гу­ку - усе бу­ло вiльнiш про­хо­ди­ти по ули­цях. Ось i кi­нець мiс­ту, - i вже з го­ри вид­ко усю-всеньку лу­ку зе­ле­ну, i плес­ка­ючо­го Днiп­ра синього, й за Днiп­ром го­ри: близькiї - одна над од­ною зе­ленiш, да­ле­кiї - од­на над од­ною си­нiш.

–  Кажiть, дi­точ­ки, чо­му та­кi мов не­ве­се­лiї ви?
– промови­ла­ удо­ва.
– Пож­дiть, мої лю­бенькi, от бог дасть… - i не дока­зала, що бог дасть - чи то ра­зом во­на на­дiю стра­ти­ла, що да­сть бог що-не­будь ко­лись, чи то вже ду­же важ­ко їй ста­ло до­жи­да­ти до то­го ча­су.

–  Чим би я ма­ла вас роз­ва­жи­ти хоч кри­шеч­ку, мої до­ро­гi?
– про­мо­ви­ла знов удо­ва зго­дом.
– Ох, бо­же мiй, бо­же ти мiй ми­ло­серд­ний!

I знов усi мовч­ки во­ни йшли. Усе ширш роз­ля­га­лась та роз­да­ва­лась лу­ка пе­ред ни­ми, усе чут­нiш плес­кавсь та ко­лисавсь Днiп­ро, а го­ри за го­ра­ми все ви­ще й да­лi знiмали­ся­: ви­со­ко-ви­со­ко й да­ле­ко-да­ле­ко! I та­кеньки, верта­ю­чись до­до­му з яр­мар­ку, з-по­уз зграї жи­вої, з по­рож­нi­ми ру­ками, бра­ти ди­ви­лись на тi ви­со­кi та да­ле­кi го­ри i думал­и со­бi, що там за ти­ми ви­со­ки­ми i да­ле­ки­ми го­ра­ми, - що там?

–  Мамо, - пос­пи­тав мен­ший син, - що се, який се шлях он там-та­меч­ки

по го­рi, в гаю, i ку­дою вiн зви­вається?

–  Шлях той? Ох, моє го­луб'ятко, сей шлях про­во­дить ту­дою, де я зро­ду-вi­ку не бу­ва­ла, - у да­ле­кiї мiс­та й се­ла. По­кiй­ний ваш батько - хай царст­вує!
– їжджав тим шля­хом, як слу­жив у вiй­ську, i чу­ла я вiд. йо­го, що се шлях небезпеч­ний. При тiм шля­ху роз­бiй­ни­ки роз­би­ва­ють - зви­вається вiн тем­ним неп­рог­ляд­ним бо­ром, про­во­дить мiж кам'яних кру­тих гiр… Бу­ло, й слу­ха­ти, як ваш батько-по­кiй­ни­чок роз­ка­зує, то мо­роз з-за пле­чей бе­ре.

–  Чи на батька теж роз­бiй­ни­ки на­па­да­ли, ма­мо?- спи­тав мен­ший брат.

–  Нi, моя ди­ти­но, нi, гос­подь ми­лу­вав. А от то­ва­ри­ша йо­го, яко­гось Ла­су­на, так на­па­ли i по­ло­ни­ли йо­го. I жив вiн, Ла­сун той, у їх кам'янiй го­рi, у пе­че­рi, аж три днi, чи що.

–  I що ж вiн там у їх ба­чив i чув, ма­мо?
– спи­тав се­ред­нiй брат.

–  Чудове ба­гатст­во вiн там ба­чив, моя ди­ти­но! Пе­че­ра тая у їх спов­не­на зо­ло­та та се­реб­ра, та до­ро­гим ка­мiн­ням-са­моц­вi­том. З зо­ло­та, з се­реб­ра йо­го там смач­ненько го­ду­ва­ли й на­пу­ва­ли i спа­ти йо­го кла­ли пiд одя­га­ла злото­тканi, на м'якенько­му пу­ху. I ко­нi в їх бу­ли у зо­ло­то, в сере­бро заш­па­нi, но­жi й шаб­лю­ки вса­де­нi са­моц­вi­том. Зро­ду-вiку нiх­то й не снив та­ко­го ба­гатст­ва та роз­ко­шi, яко­ва в них там, - ка­зав Ла­сун ва­шо­му батьку-по­кiй­нич­ку. I зва­ли во­ни Ла­су­на жи­ти iз со­бою: "Зос­та­вай­ся, Ла­сун, жи­ти з на­ми, - го­во­ри­ли, -жит­тя то­бi бу­де хо­ро­ше й при­вiльне в нас".

–  Що ж Ла­сун?
– спи­тав стар­ший син.

–  А Ла­сун був i по­го­дивсь i зос­тавсь у їх, та ко­ли за­раз на­па­ла на йо­го ту­га. Жал­ко ста­ло жiн­ки, дi­ток, свою ха­точ­ку, сво­го спо­кою. Став вiн у їх про­ха­ти­ся: "Вiд­пус­тiть ме­не, до­брi лю­ди, будьте ми­лос­ти­вi!" - "То йди со­бi". На­ки­да­ли йо­му пов­ну шап­ку зо­ло­та й се­реб­ра й пус­ти­ли йо­го. "I як пi­шов я прiч вiд них, - ка­зав Ла­сун ва­шо­му батько­вi, - от вже ме­нi як ста­ло жал­ко їх ки­да­ти, хоч плач!"

–  Що ж, знов по­вер­нувсь до їх?
– спи­тав стар­ший брат.

–  I був по­вер­нувсь знов вiн до їх. Та як по­вер­нув на­зад, знов йо­го став по­ся­га­ти жаль по своєму жит­тю у сiм'ї i втри­мав йо­го. Та чи­ма­лий ча­сок вiн, той Ла­сун, морду­ва­всь, що й у пе­че­ру йо­го тяг­не, i до­до­му при­тя­га…

–  Що ж, кiлька ра­зiв вiн вер­тавсь i де прий­шов? Чи при­став де?
– пи­тав стар­ший брат, i по йо­му доб­ре бу­ло вида­ти, що вiн не по­вер­нувсь, ко­ли б де пi­шов.

–  Та вже та­ки ки­нув вiн шап­кою об зем­лю, за­нед­бав усе зо­ло­то й се­реб­ро й до­до­му прий­шов.

–  Лучче б вiн не ки­дав, а до­до­му б при­нiс, - ка­же се­ред­нiй брат, а мен­ший на Га­лю по­ди­вивсь, мов­би по­ду­мав: "Отеє б бу­ло втi­хи то­дi Га­лi!"

I Га­ля не­мов зро­зу­мi­ла, що по­ду­мав мен­ший брат, - во­на всмiх­ну­лась та­кеньки, як всмi­ха­ються, ко­ли уяв­ля­ють пе­ред со­бою якусь уявоньку ду­же хо­ро­шу.

–  Не го­ди­ло­ся ки­да­ти, - про­мо­ви­ли усi бра­ти з по­жа­лем.

–  Або не бра­ти, або вже не ки­да­ти - що-не­будь од­не, - ка­же стар­ший брат.