Дев'ять братів і десята сестриця Галя

Вовчок Марко

Брати ди­ву­ва­ли, яка-то Га­ля гар­на у чо­бо­тях, i ма­ти хва­лила теж. На­то­мив­шись вже сто­яти, Га­ля сi­ла, та чо­бiт не зня­ла i зас­ну­ла у чо­бо­тях, при­би­ра­ючись на дру­гий день ра­но-ра­но-ра­но-ра­не­сенько йти далеко-далеко-далеко-да­леченько гу­ля­ти. Пiш­ла б во­на гу­ля­ти то­го-та­ки са­мо­го ве­чора, ко­ли б не той вовк не­вiр­ний з лi­су, а ще гiрш турбу­вав її той ка­ва на­вiс­ний, що не знає во­на на­вiть, де вiн i си­дить у свi­тi, - чи у лi­сi, чи пiд го­рою на лу­цi, чи у Днiп­рi у нур­тi - не зна­ла, бач­те, з яко­го бо­ку йо­го сте­рег­ти­ся й звiд­ки йо­го бе­рег­ти­ся, а мо­же, вис­ко­чить вiн i схо­пить її не­сподiвано-негадано.

З сон­ної Га­лi ти­хенько мен­ший брат зняв чо­бо­ти, i усi то­дi по чер­зi по­ча­ли

їх при­мi­ря­ти, i кож­ний ка­зав, що йо­му чо­бо­ти як­раз, на­че влип­ли, хоч доб­ре во­ни при­го­ди­ли­ся тiльки стар­шо­му бра­ту, йо­му ма­ти й при­нес­ла тi чо­бо­ти, i при­нес­ла йо­му для то­го, що завт­ра хо­че йо­го заб­ра­ти iз со­бою у мiс­то i вiд­да­ти ха­зяїну в най­ми­ти.

До ха­зяїна! За най­ми­та! Усi очi на йо­го обер­ну­ли­ся, усi се­р­де­нят­ка iзд­риг­ну­ли­ся; хто ди­вує, а хто зас­му­тивсь; ко­го по­ру­ши­ла на­дiя на щось див­неє та чуд­неє, а ко­го то жах за­то­мив, що теє скоїться; той у дум­цi вже вип­ро­вод­жав йо­го, дру­гий знов уже при­би­равсь йо­го стрi­ча­ти та по­чу­ти не чу­то­го зро­ду; iн­ший за­мис­ливсь, як то во­ни са­мi без йо­го жи­ти­муть… Ма­ти смут­ненька та три­вож­ненька… А стар­ший син од­ка­зав спо­кiй­ненько на сю вiс­тоньку:

–  Добре, ма­мо.

–  Як бу­деш доб­ре слу­жи­ти, моя ди­ти­но, зас­лу­жиш со­бi лас­ку, вис­лу­жиш зап­ла­ту, - ка­же ма­ти.
– Дасть бог мило­се­р­дний, то по­тiм со­бi й ко­жу­шок спра­виш… Доб­ре, синоч­ку?

–  Добре, ма­мо!
– од­ка­зав їй зно­ву син.

–  Хазяїн твiй, здається, чо­ло­вiк хо­ро­ший бу­де, а як що там i ви­па­де то­бi у служ­бi… як там ли­хо-го­ро, то ти прий­май за доб­ре… Ко­ха­ний, ти пе­ре­тер­пи… Доб­ре, си­ноньку?

–  Добре, ма­мо!
– од­ка­зав знов син.

Вже бiльш ма­ти нi­чо­го не при­мог­ла ка­за­ти, го­ло­су в неї не хва­ти­ло, не­на­че важ­ка ру­ка ду­ши­ла її. Во­на си­дi­ла вже мовч­ки, та тiльки ди­ви­ла­ся на стар­шо­го си­на, та все тiс­нiш та тiс­нiш ду­ши­ла її важ­ка ру­ка тая… А стар­ший син заду­мавсь i нед­ба­ло, нев­важ­ли­ве од­ка­зу­вав бра­там, що товпи­лися­ у хат­цi, сту­ка­ли две­ри­ма, по чер­зi бра­ли на се­бе чобот­и, ви­хо­ди­ли в чо­бо­тях гу­ля­ти ко­ло хат­ки, го­во­ри­ли про бра­тову служ­бу.

Мiсяць свi­тив упов­нi, зо­рi на­че па­ла­ли - од­на зо­ря по­ло­мнiш вiд дру­гої, мо­роз був сильний, аж трi­щав, снiг хрус­кав пiд чо­бiтьми нав­ди­во­ви­жу, нап­ро­чу­до. На­вiть сам ста­р­­ший брат, вже який хло­пець не­лег­ко­умень, та й той як узяв на се­бе чо­бо­ти та вий­шов - iде та усе ог­ля­дається та зу­­пи­няється раз у раз, на­че йо­го хто пи­та щох­ви­линки: "Чий ти па­ру­бок, чий па­ру­бок у чо­бо­тях, чий-бо ти? Скажи, будь лас­ка!"

На дру­гий день мо­роз та­кий са­мий, що й вчо­ра. Де­ре­ва трi­ща­ли на го­рi, зси­па­ючи з се­бе iнiй, со­неч­ко ся­яло блi­де­нько на­че зблiд­ло со­бi вiд хо­ло­ду, на­че теж змерз­ло: а усi бра­ти ви­бiг­ли з хат­ки про­во­ди­ти стар­шо­го бра­та, що, вбра­ний у чо­бо­ти та у ве­ли­ку хуст­ку неньчи­ну, йшов у мi­сто.

–  Ходiм вже, ди­ти­но, - про­мо­ви­ла ма­ти до стар­шо­го си­на, - а ви, го­луб'ята, зос­та­вай­те­ся здо­ро­венькi, - ка­же во­на до дру­гих.

Вони пiш­ли, а ус­лiд їм кри­ча­ли го­ло­соч­ки i "бу­вай здо­ров", i "вер­ни­ся", i "вер­тай­сь хут­че"; а Га­ля - то во­на тiльки ви­гу­ку­ва­лась: "бра­тик ми­лий, ми­лий бра­тик!" Усi танцювал­и на мо­ро­зi, по­ки зник­ли з очей во­ни, а за­тим повска­кували у хат­ку на пiч, i усiм та­кеньки вже зро­би­лось пу­сто-пусто без стар­шо­го бра­та. Усi за­жу­ри­ли­ся i за­ту­жи­ли; у Га­лi вже слi­зоньки ка­па­ли.

–  I я пi­ду у най­ми­ти!
– ка­же один брат.

–  От як!
– про­мо­ви­ла Га­ля; а слi­зоч­ки за­ка­па­ли од­на по дру­гiй шви­денько.

–  I я! I я! I я!
– ка­жуть усi бра­ти в один го­лос.

У Га­лi слiз­ки за­ка­па­ли вже по три та й по чо­ти­ри ра­зом, го­ня­чи од­на 'дну.

–  Ой, ли­хо!
– пок­рик­ну­ла Га­ля.
– Усi пi­де­те! Усi ме­не поки­нете! I ти? I ти ме­не по­ки­даєш? По­кид…

Та вже до мен­шо­го

бра­та во­на бiльш про­мо­ви­ти не здо­лала - за­ту­ли­ла ли­ченько обо­ма ру­чеч­ка­ми й гiр­ко зарида­ла­.

–  Годi, Га­лю, го­дi!
– ка­жуть бра­ти, - слу­хай-но, що то­бi ка­затимемо… Га­ля не слу­ха­ла.

–  Не плач, Га­лю!
– ка­же мен­ший брат i бе­ре Га­лю до се­бе на ко­лi­на.
– Я най­му­ся у служ­бу та за­роб­лю то­бi чо­бiт­ки - одк­рий-бо ли­ченько!

–  Не хо­чу чо­бiт­кi­в!
– хлип­ле Га­ля, не хо­че чо­бiт­кiв i ли­ченька не одк­ри­ва.

–  Слухай-бо, Га­лю… Га­лоч­ко!
– про­мов­ляв мен­ший брат, - от яка ж ти не­доб­ра! От як ме­не крас­но слу­хаєш!

Одна Га­ли­на руч­ка од­па­ла вiд ли­ченька, й од­не оч­ко, по­в­нiсiньке сльозою, зир­ну­ло на бра­ти­ка, i ри­дан­ня впинилос­я.

–  Помисли ли­шень, Га­лю, ко­ли ми усi пi­де­мо у най­ми­ти, так усi чо­бо­ти со­бi по­ку­пи­мо, а то­бi вже най­кра­щi, ми усi ко­жу­хи по­ку­пи­мо, а вже то­бi…

–  I я пi­ду у най­мич­ки!
– ви­мо­ви­ла Га­ля, i дру­га руч­ка од­пала вiд ли­ченька, i оче­ня­та вже ве­се­ленько виб­лис­ку­ва­ли у слiз­ках.

I по­рi­ши­ли во­ни та­кеньки усi, щоб iти у най­ми­ти; а по­ки най­митська служ­ба, по­ки що, то бу­ло їм страх як нуд­но си­дi­ти на пе­чi, i мiц­ненький жаль по­ся­гав їх по стар­шо­му бра­ту. I усi во­ни ди­ви­ли­ся по всiх бо­ках або од­но на одног­о, на­че що за­гу­би­ли, без чо­го не зна­ли, не вмi­ли, як йо­го бу­ти. Ко­ро­тенький день пруд­ко бi­жав, та їм зда­ва­ло­ся, що вiн кiлька ра­зiв по­вер­тавсь на­зад, по­ки та­ки дiж­да­ли­ся ве­чора мо­роз­но­го й ма­ти прий­шла. Як то­дi сер­де­нят­ка всi не вист­риб­ну­ли з гру­дей, по­ки ма­ти роз­ка­зу­ва­ла, що стар­ший брат у ха­зяїна, що йо­му так слав­но, - бу­де спа­ти вiн у теп­лiй ха­тi i го­ду­ва­ти­муть йо­го доб­ре.

–  Чуєш? Чуєш?
– про­мов­ля­ли бра­ти 'дно до 'дно­го.
– От як йо­му бу­де! От як ви­бор­ної - і Га­ля по­гу­ку­ва­ла:

"О, слав­ненько! О, лю­бенько!"

Та чо­гось у бра­тiв впа­ли го­ло­си їх дзвiн­кi, i Га­ля якось сла­бенько пле­ще у до­лоньки, - раз тiльки, а там i стих­ла. I ма­ти, хва­ля­чи жит­тя йо­го, за­пи­на­ла­ся - сло­ва мер­ли в неї на ус­тах, ус­та тро­хи тру­си­ли­ся.

На ве­че­рю був ку­лiш пшо­ня­ний, та нiх­то до йо­го й не до­торкнувсь i нi­ко­го сон не зма­гав.

–  Ви, дi­точ­ки, не ску­чай­те за бра­ти­ком, - по­ча­ла бу­ло ма­ти, та го­лос ввiр­вавсь i змер; во­на вли­ла­ся гiр­ки­ми гiрки­ми i, як пос­лiп­ле­на на­че слiзьми, тiльки ло­ви­ла дi­ток ко­ло се­бе, схоп­лю­ва­ла, та й по­цi­лун­ка­ми вси­па­ла, та усе го­ло­с­нiш-голоснiш ри­да­ла.

Пiшли днi за дня­ми й ча­си за ча­са­ми, поп­ри­ви­ка­ли дiт­ки, що не­ма стар­шо­го бра­та, та не пе­рес­та­ли про йо­го ду­ма­ти, i сли­ве що­го­дин­ки йо­го зга­ду­ва­ли то цим, то тим, то знов дру­гим. Те­пер уже вся­кi каз­ки й бу­вальщи­ни у свя­то во­ни по­ки­ну­ли, а роз­мов­ля­ли з ма­мою про бра­та - у свя­то ма­ма хо­ди­ла йо­го од­вi­ду­ва­ти i при­но­си­ла од йо­го вiс­тi - все вiс­тi од­на­ко­вi - що зду­жає, що слу­жить… I це на уся­кi ла­ди бра­ли i на уся­кi ла­ди про це ба­ла­ка­ли: уяв­ля­ли со­бi йо­го хазяї­на - зна­ли во­ни, що ха­зяїн ог­ряд­ний чо­ло­вiк, кра­вець си­вий, хо­дить у си­нiх ша­ро­ва­рах i у чор­нiй свит­цi i шиє сам уся­кi ко­жу­хи й свит­ки; уяв­ля­ли со­бi ха­ту ха­зяй­ську - зна­ли во­ни, що ха­та ха­зяй­ська у три вi­ко­неч­ка, пiд те­со­вим даш­ком, а у ха­тi по бi­лих стi­нах ви­сять об­раз­ки - пти­цi рябо­перi, морський роз­би­ша­ка - ту­рок у чер­во­нiй чал­мi з кин­джалами у пра­ви­цi; уяв­ля­ли во­ни со­бi ха­зяй­ку - во­ни зна­ли, що ха­зяй­ка мо­ло­денька i усе си­дить бi­ля вi­кон­ця та ви­шива со­бi очiп­ки шов­ка­ми та зо­ло­том. I чор­ну ко­ро­ву ха­зяйську со­бi уяв­ля­ли во­ни iз ри­жим те­лят­ком; а як розмо­ва за­хо­ди­ла про ха­зяй­ськi сан­ки та про бi­ло­го ко­ня, так Га­ля по­чи­на­ла роз­ко­чу­ва­тись з бо­ку иа бiк, на­че во­на вже си­дi­ла у сан­ках, а бi­лий кiнь шви­денько вiз сан­ки по грудово­му­ шляш­ку.