Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг
Шрифт:
Келен кивнула і пішла по широкому коридору. Ніхто не помічав її. Ніби вона невидимка. Кілька людей подивилися на неї пару митей, і одразу ж забували, що бачили її.
Келен схопила бронзовий череп обома руками і потягнула на себе одну зі зміїних дверей. Вона швидко йшла по шикарних м'яких килимах, ковзаючи повз стоячих вартових, перш ніж вони могли здивуватися тому, що бачать.
Вона понеслася вгору по сходах, ігноруючи солдатів, які патрулювали зал. Деякі з них коротко поглядала на неї, немов намагаючись зберегти пам'ять про неї, перш ніж втратити
Вона насилу прочинила одну з позолочених дверей настільки, щоб тільки прослизнути всередину саду. Паралізуюча біль заважала їй рухатися досить швидко. Вона тільки хотіла швидше повернутися назад до Сестер, щоб вони зцілили її. Як і раніше, в саду було тихо, немов у святилищі. Але у неї не було часу милуватися квітами і деревами. Вона зупинилася на траві, невідривно дивлячись на дві чорні скриньки, що стояли на кам'яній підставці, немов паралізована їх видом і тим, що повинна здійснити.
Вона повільно подолала відстань, що залишилася, навіть не бажаючи наближатися туди, не бажаючи робити те, що повинна. Але сильна розламуюча біль в голові змушувала її рухатися.
Зупинившись перед вівтарем, вона стягнула мішок з пліч і поклала його поруч зі скриньками. Витерла ніс тильною стороною долоні. Обережно доторкнувся до обличчя, боячись пошкодити його ще сильніше, і одночасно бажаючи полегшити пульсуючий біль. Чіпляючись за зникаючу свідомість, вона відчула під пальцями щось гостре. Келен не знала, чи був це уламок прута Сестри Юлії чи зламана кістка. Їй стало погано і ледь не знудило.
Знаючи, що у неї не так багато часу, вона схопилася однією рукою за живіт, другою стала розв'язувати шкіряні ремені, які притримували ковдри в глибині її мішка. Її пальці були мокрими від крові, що робило завдання набагато більш складним. Їй довелося пустити в хід і другу руку. Коли, нарешті, з вузлами було покінчено, вона обережно розгорнула ковдру, взяла те, що лежало всередині, і поставила на кам'яну плиту, щоб звільнити місце для огидних чорних скриньок. Вона схлипнула, намагаючись не думати про те, що залишає.
Келен змусила себе загорнути дві залишені шкатулки в ковдру. Коли закінчила, то зав'язала ремені, щоб бути впевненою, що шкатулки не випадуть. Покінчивши з цим, вона знову закинула мішок собі на спину і безсило попрямувала по сирій землі до виходу з величезного внутрішнього саду.
Коли вона пройшла трохи, то зупинилася і повернулася, дивлячись крізь сльози назад, на те, що вона залишила на кам'яній плиті замість шкатулок.
Це було найдорожчим, що у неї було.
І тепер вона залишала це.
Її скрутило, вона не могла йти далі. Ще більш нещасна і зневірена від того, що може пам'ятати почуття, Келен впала на коліна в траву.
Вона скорчилась на землі в риданнях. Вона ненавиділа своє життя. Вона ненавиділа жити. Те, що вона любила більше всього на світі, було залишено через цих безжальних жінок.
Келен плакала у відчаї, стискаючи кулаками м'яку
Ніхто, крім Сестер, не знав її, навіть не підозрював про її існування.
Якби хоч одна людина пам'ятала її.
Якби тільки лорд Рал прийшов у свій сад і врятував її.
Якби… якби… якби… Що хорошого в мріях?
Вона змусила себе піднятися і сіла на п'яти, дивлячись крізь сльози на гранітну плиту, на те, що залишала там.
Ніхто її не врятує.
Вона не звикла до цього. Вона не знала, звідки їй це відомо. Але десь у туманному, зниклому минулому, їй здавалося, вона була в змозі подбати про себе. Вижити. Сподіваючись тільки на себе.
Дивлячись на сад, настільки прекрасний мирний сад лорда Рала, вона черпала силу з того, на що дивилася і, в той же час, звідкись зсередини себе. Вона повинна була це зробити — бути рішучою, і вона була впевнена, що звикла бути такою. Вона повинна була хоч якось стати сильною сама, заради самої себе.
Келен якось повинна була врятувати себе.
Те, що стояло там, не було більше її. Це стане її подарунком Річарду Ралу в обмін на благородство життя — її життя — за те, що вона згадала в його саду.
— Магістр Рал веде нас, — вимовила вона слова посвяти. — Спасибі тобі, Магістр Рал, за те, що вів мене сьогодні. За те, що привів мене до того, що я значу для себе.
Вона витерла сльози і кров з очей зап'ястями рук. Вона повинна бути сильною, інакше Сестри переможуть її. Вони заберуть у неї все. І тоді переможуть.
Келен не могла дозволити їм цього.
Вона згадала раптом і торкнулася підвіски, яку носила на шиї. Вона покрутила маленький камінчик між великим і вказівним пальцями. Це, принаймні, було і раніше її. У неї, як і раніше, була підвіска.
Келен змусила себе встати на ноги і випросталась під вагою мішка. Першим ділом зараз вона повинна повернутися, щоб Сестра Юлія принаймні зцілила ті пошкодження, які завдала. Келен з радістю прийме цю допомогу, бо потім вона зможе продовжити шукати вихід.
Тепер вона знала, що не може віддати свою волю їм, здатися їх впевненості, що вони мають право на її життя. Вони зможуть зламати її, але вона буде боротися до кінця.
Її можуть позбавити життя, але тепер вона знала, що їм ніколи не зламати її дух.
58
Річард повільно крокував по тісній кімнатці, глибоко занурений у роздуми про той ранку, коли пропала Келен. Необхідно було розібратися у всьому якомога швидше. З багатьох причин; та найголовніша з них — необхідність допомогти Келен. Він повинен був вірити, що вона ще жива, що він ще може допомогти їй, що час ще є.
Адже він — єдиний, хто її пам'ятає; єдиний, хто вірить в її існування. Більше ніхто не допоможе їй. Тільки він.