Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг
Шрифт:
Вона несамовито кричала. Він осягав її жахливу самотність.
— Я з тобою, Кара. Ти не одна.
Річард заспокоював її, щосили намагаючись винести приголомшуючу муку того зла, яке доторкнулося до неї. Це була не просто біль, це був вбиваючий її холодний жах, і тепер та ж холодна порожнеча повільно заповнювала його, і в той же самий час її страждання заважало зціляючим силам проникнути в неї.
Раптово він відчув себе так, немов він намагався врятувати потопаючу людину, але тепер вони обидва були захоплені диким потоком і обидва тонули у
Якщо він хоче отримати шанс на порятунок — і якщо вона хоче — перш за все, необхідно полегшити її страждання. Всю їх тяжкість повинен витримати він. Він брав і брав біль, вітаючи її, використовуючи всю свою силу.
Коли він відчув, що зібрав всю біль, усі страждання всередині себе, він змушений був з усіх сил чіплятися за власне життя, одночасно віддаючись потоку власної зцілюючої сили. Річарда ніколи не вчили, як керувати цією силою, він міг тільки підкорятися їй, тільки дозволити теплому потоку заповнювати її.
«Я не хочу жити. Я підвела вас. Будь ласка, дозвольте мені померти».
— Чому? Чому ти хочеш залишити мене?
«Тільки так я можу служити вам. Бо тоді ви можете знайти кого-небудь, хто не підведе».
— Кара, це не так Це неможливо. Це не потрібно. — Річард боровся з болем, примушуючи себе говорити. — Ти зовсім не підводила мене. Ти повинна мені вірити. Ти повинна вірити в мене. Це саме те, що мені потрібно найбільше — щоб ти була зі мною, щоб вірила в мене. Мені потрібна не твоя служба. Мені потрібна ти. Ти потрібна мені, щоб жити. Твоя служба у тому, щоб робити моє життя доцільним.
Він боровся з усіх сил, щоб втриматись — щоб разом із собою утримати і Кару — але темрява всередині нього здавалася безмежною. Весь його захист була зруйнований, він відчував, ніби занурюється в рідку порожнечу, обертаючись, опускається вниз, в ту крижану тінь, яка прийшла за ним, руйнуючи стіни. Він бачив те ж, що бачила вона, той же жах стискав йому серце, жах того, що обрушилося на неї.
Це й було основною причиною її страждань. Це мерзенне щось, це втілення смерті, що прагнуло до нього дістатися, обрушилося прямо на неї. Це не було розладом свідомості, що переходить у небуття. Це було вічним кошмаром, який прийшов, щоб забрати живого зі світу живих. Ця темна смерть обрушилася на неї, самотню і беззахисну, цей жорстокий збирач душ, що прийшов, щоб знищити її, і поки вона кричала, забрати її життя.
Опинившись на шляху цього щось, вона прийняла на себе його смертельний дотик.
Він зрозумів, що Кара вважала себе винною в тому, що не змогла захистити його від Ніккі, тому вирішила померти, щоб довести вірність своїй клятві. Її безумство все ще жило в ній.
Вона вважала, що смерть буде її спокутою і тому відмовлялася боротися з смертельною загрозою.
Вона хотіла померти заради нього, довівши вірність своїй присязі.
А раз вже це щось проникло через стіни її кімнати, Кара спробувала вкрасти силу прямо у самої смерті.
Річард відчував, що смертельний дотик огортає його всепоглинаючим болем. Він було настільки
Енергія життя почала вислизати від нього так, як вже вислизнула від неї.
Він загубився в руйнівній муці цього дотику смерті.
19
Річард відчував себе так, ніби потрапив під лід, в смертельну пастку чорної, як вороняче крило, покритої льодом річки. Він був на межі паніки.
Він був виснажений, сил в запасі не залишилося.
Перед ним виразно замаячила можливість провалу його зусиль. Коли він повністю усвідомив, що це буде означати, він зібрав залишок сили і знову почав відчайдушно пробиватися до далекого світла свідомості. Навіть при тому, що йому вже вдалося досягти дечого, він все ж був занадто глибоко занурений в темну порожнечу, і вибиратися було неймовірно важко. Він щосили намагався вибратися нагору, до світла, але ніяк не міг пробитися туди.
Він пробував раз за разом, все більше збільшуючи зусилля, але був занадто далеко, щоб вирватися звідти. Вперше він відчув спокусу здатися, припинити боротьбу… він справді тепер розглядав таку можливість, так само, як нещодавно це робила вона.
Смертельні ікла повної невдачі були все ближче.
Жах від того, що може означати така поразка, надав йому неймовірну силу, об'єднав воєдино силу його волі і відчайдушне бажання вибратися, повернутися у світ живих.
Він насилу розплющив очі.
Біль була всеосяжною. Він відчував запаморочення, був абсолютно розбитий від зіткнення з таким злом. Від сили цього зла його била дрож. Після такого насильства над собою він побоювався, що кожен удар його серця може виявитися останнім. Його немов оточив огидний сморід гниючих трупів, роблячи неможливим навіть самий короткий вдих, те, що йому було так необхідно.
Він досяг душі Кари, він відчував, що це чуже зло ховалося там, тягнуло з неї життя, тягло в темну нескінченність смерті. Цей виснажливий жах не був порівнянний ні з чим, що він відчував до цього. Це було відчуття душі на порозі похмурої прірви у вічність.
Це посміхався неймовірний жах, який чекав його приходу.
Він думав, що вже торкався до крижаного лиця самої смерті, але тепер він зрозумів, що помилявся. Він з огидою зрозумів, що це була не смерть, це було щось інше.
Смерть була всього лише частиною цього.
Смерть була неживою. Але не Це.
Він витратив так багато сил, що в цей момент не був упевнений, що їх вистачить, щоб вистояти, щоб вижити, щоб жити. Боліли всі кістки. Хворіла сама сутність його тіла. Він не міг зупинити тремтіння. Страждання було не просто фізичним болем, воно просочилося в його душу, торкнулося кожного боку його існування.
Тиха кімната повільно почала з'являтися навколо нього. Лампи все ще стримували завісу темряви. За важкими шторами цикади продовжували співати свою пісню життя.