Дисертаційний прорахунок
Шрифт:
Задзвонив телефон, і Андрос підійшов до апарата.
А Даниленко, важко зітхнувши, ступив до стільця, хотів сісти. Зображення блискавкою метнулося до стільця, безшумно відсунуло його, і Даниленко гепнувся на підлогу. Андрос не бачив цього, а журналіст вражено ахнув. Пролунав приглушений зойк. А робот уже стояв біля вікна, дивлячись удалечінь, наче це не він відставив стілець. Журналістові одібрало мову. “Навіщо він відсунув стілець? І як це йому, зображенню, вдалося? Ні, вибачте, тут
— Що сталося? — спитав, обернувшись на грюкіт, Андрос.
— Упав. Я сідав… А хтось відсунув стілець.
— Хто ж? Нас тут троє.
Даниленко вже підвівся з підлоги і боязко дивився на робота.
— Ну, це вже занадто, — обурився Андрос. — До того ж ми заклали програму захисту людини.
— Так, але вона, певно, не діє.
— А у людей завжди діє? Почитайте газети. Хтось з кимось неодмінно конфліктує, бореться, — зауважив журналіст.
— Людина — не робот. — Даниленко тер забите місце. — Хоча в ній теж повинна бути закладена програма збереження виду.
— Хіба можна закласти людині якусь програму? — не погоджувався журналіст.
— А біологічна? Вона є у всіх представників живого світу. Правда, людина здатна подавляти її.
— Як, наприклад, убивця? — мовив журналіст, згадавши події, які зовсім недавно описав у газеті.
— Чим нижчий рівень культури індивідуума, тим нижча мотивація для притлумлювання програми захисту. Цим пояснюється канібалізм, — учений затнувся, — ну й інші подібні явища… А в робота все визначається тим, які головні мотивації його дії і вчинків закладено в нього.
— А чи зручно все це — обсяг інтелекту і мотиви поведінки обговорювати в присутності цього… якщо можна сказати, індивідуума? — тихо спитав журналіст.
— Ви вважаєте, що він уже індивідуум? Чесно кажучи, для мене це ще формальна система, хоча до деякої міри ваше зауваження справедливе — індивідуум! У ньому вже багато суб’єктивних елементів. Але нехай чує. Діалог — теж метод самонавчання.
— Які ж тоді мотиви примусять робота подавити програму? — спитав журналіст, тепер уже звертаючись до Даниленка.
— Захист себе, інших. А чому б і ні?
— Хіба система спроможна. співчувати якомусь індивідууму?
— Ми вклали достатній обсяг знань: технічних — у межах четвертого курсу інституту, моральних — в обсязі вимог нашої моральності, — пояснив співробітник. — Але він б’ється. А ось зараз відсунув стільця.
— Таких знань мало, — сказав журналіст. — До того ж знання і мораль змінюються.
— У нього закладено програму і самонавчання, — пояснив Даниленко.
— А навіщо роботові надавати людської подоби? Мода?
Журналіст сказав це і спіймав націлений на себе погляд робота. Він знітився. Робот, здавалося, зазирав у
— Щоб примусити робота самовдосконалюватися, йому потрібна мотивація. Правда? Скажімо, відчуття голоду спонукає дитину тягнутися до материної груді.
— Але для живлення робота потрібна тільки електроенергія. Це не їжа, яка зберігає життєздатність системи на довгий час. Отже, мотивація “голод” не має для нього великого значення. Я так це розумію, — сказав журналіст.
— Тут велику роль відіграє мотивація “збереження системи”. Не сумніваюся, що ви, наприклад, постійно вдосконалюєтесь. А для чого? Ставили собі коли-небудь таке запитання? Одна з мотивацій — збереження виду.
— А як же цей індивідуум вдосконалюватиметься, якщо він один? Це й нам, людям, не під силу. Людина виділилася з тваринного світу завдяки постійній колективній праці.
— Саме так. Тому потрібна група роботів, щоб вони бачили одне одного, спілкувалися, вчились у самих себе, а отже, і вдосконалювалися, — мовив учений.
— І закохувалися? — спитав жартівливо журналіст.
— А чому б і ні? Любов — це одна з найголовніших мотивацій для самовдосконалення. Але велику кількість таких роботів поки що зробити неможливо. Тож ми й надумали задля експерименту створити робота в людській подобі, щоб він змагався з нами, сперечався, прагнув випередити нас…
— Але чи не надто проста людина для змагання з роботом?
— Он воно що? Досі багато хто вважав, що робот ніколи не наблизиться до гомо сапіенс, а тепер уже, бач, людина “проста”…
— Дивлюся я на цей витвір і… Змагатися” з ним не так уже й легко. Чиєї подоби йому надали — когось конкретного чи це щось збірне, як у Гоголя: губи Никанора Івановича, а ніс — Івана Кузьмича?
— Ідею об’ємного бачення подав один молодий інженер науково-дослідного інституту — він працює в іншому місті. Нам сподобалося це незвичайне рішення, ми змоделювали його зображення й почали випробовування. Щоправда, довелося коригувати на основі реального об’єкта фази руху, манеру говорити та й усе інше.
— І ви не боїтесь, що цей інженер може образитись? Адже ви маніпулюєте його образом.
— Ми провадимо закриті досліди в лабораторії і нікому не показуємо їх. Ось тільки вам. Але, сподіваємося, що ви не називатимете його прізвища. А коли двійник матиме необхідний запас звичайної людської інформації, покажемо Ковальову робота. Гадаємо, що це навіть зацікавить дослідника… _.
— Точнісінько як в анекдоті, — раптом заговорила комп’ютеризована система. — Психіатр запитує…
— О, та він може й анекдоти складати? — з ще більшим подивом глянув журналіст на зображення, яке загадково підморгувало йому.