Дисертаційний прорахунок
Шрифт:
Ковальов ішов по людних вулицях, а в думці все була та дивна пригода на виставці.
“Що ж трапилося? — вже вкотре запитував він себе. — Вранці під час демонстрування можливостей мого відеотелефону зникло зображення голови, вирвавшись із зони фокусування. Виходить, згусток може досить довго існувати незалежно? Плазма? Нова форма існування живої матерії, як казав той тип, що надокучав своїми запитаннями. А ввечері, будь ласка, — роздвоєння особи…”
Ковальов зупинився біля вітрини магазину, глянув
— Що, старий, зациклився?
Біля готелю, як завжди, панувало пожвавлення. Скляні двері раз у раз відчинялись, впускаючи й випускаючи людей. Ковальов зайшов у вестибюль. Піднявся ліфтом на чотирнадцятий поверх, узяв у чергової ключ, завваживши, що вона якось надто пильно глянула на нього, і заквапився в номер. У слабо освітленому коридорі побачив молодика, який, похитуючись, неквапливо йшов попереду. Ковальов наздогнав його і хотів прошмигнути повз нього, та в цю мить той захитався. Він мимохіть простягнув руку, щоб підтримати його, але молодик враз випростався й відтручив руку Ковальова.
— Вам допомогти? — співчутливо спитав Ковальов.
Молодик зупинився, глянув на нього. Ковальов відсахнувся: він, немов у дзеркалі, побачив себе — і обличчя, й колір волосся, і галстук, і костюм…
— Ні, ні, я сам.
— У вас який номер? — уп’явся очима в незнайомця Ковальов.”
— П’ятдесятий.
— А в мене — сорок другий. Майже сусіди. — І тут Ковальову спало на думку запросити незнайомця й з’ясувати все. — Ходімо до мене, пригощу кавою.
— На виставці вже пригостили якимись ромовими цукерками. І ось маєш — у голові ясно, а от ноги… — поскаржився молодик.
— Ну, це ти облиш — туману напускати… Від цукерок такого не буває…
— Ні, справді. Я їх зроду не їв… Мабуть, через те…
Ковальов підійшов до свого номера, відчинив двері.
— Заходь.
Незнайомець важко опустився в крісло. Ковальов прибрав зі столу газети, журнали й книжки і почав розставляти чашки. А за кілька хвилин вони вже пили каву.
— Може, ще є? Витисни з оцього свого, як його…
— Термоса, — уже й слова вимовити не можеш, — з докором сказав Ковальов.
Молодик сердито підвів голову.
— Неввічливо читати мораль незнайомій людині, — сказав завчено, як школяр, і раптом втупився в Ковальова: — Слухай, я щось не розумію, хіба таке буває? Ха! — він засміявся, узяв чашку з кавою і знову пильно глянув на Ковальова. — Ні, це мені подобається. Що це за роздвоєння власного “я”! Все ж скажи, хто ти? Чи, може, це я сам?
— Ковальов. Віктор. Рідкісний випадок. Але ми, виходить, з тобою двійники.
— Віктор. А я… Я — Дудін, Володимир. Знаєш, двійники були в геніїв. Хто ж із нас геній? Я? Чи ти?
— Наявність двійника не свідчить про наявність геніальності
— Не знаю. Мабуть, стали рабами моди. А на зріст ми…
— Я трохи вищий, — процідив крізь зуби Віктор, що й досі не міг отямитися: йому було неприємно усвідомлювати, що є ще одна людина, точнісінько така, як він.
— Так у тебе ж і підбори вищі.
У Ковальова плуталися думки: “Психоз? Розмовляю сам із собою, чи що? Тут же нікого немає, це галюцинація. Ось зараз заплющу очі. А може, врізати цьому двійникові? Якщо трохи нижче грудей…”
— Ти що? — зойкнув Дудін. — Боляче! А якщо я вріжу?
— Вибач. — Ковальов спробував обняти Дудіна за плечі. — Мені чомусь здалося, що ти — це не ти.
— А хто ж? — спротивився обіймам той.
— Моя галюцинація. Сьогодні якийсь дивний день: під час демонстрації пристрою почало самостійно переміщатися зображення голови, поки зовсім щезло, потім пригода з медаллю, яку мені мали вручити на виставці.
— Медаль? Стривай, та це ж я її одержав. Де ж вона? — Засунув руку в кишеню, дістав коробочку, посвідчення, прочитав і зареготався.
— Так і є. Видана Ковальову Віктору Георгійовичу. Я собі тиняюсь по виставці, коли це раптом мене хапає за руку якась дівчина й тягне в зал. А там вручають медаль. Ну, а далі ти все знаєш…
Ковальов зітхнув:
— Я тебе там бачив. Але не міг повірити… Подумав, що я просто зациклився.
— От-от. Я теж був спантеличений, за що це честь така? Медаль, бенкет, вродлива дівчина… Між іншим, вона зараз має прийти. Ти не позичиш мені десятку? Треба ж пригостити чимось.
Ковальов дістав з гаманця гроші. Дудін зітхнув:
— Люблю папірці. У мене їх щось давно не було. А якщо й заведуться, то на вечір тільки дрібні лишаються.
Зіжмакав у кулаці гроші і, задоволений, попрямував до дверей.
— Неймовірно, — прошепотів Ковальов, зоставшись сам.
Прибрав чашки, відчинив кватирку, розчахнув двері в коридор і раптом побачив Кіру. Вона повернулася, подивилась на двері, на Віктора і зупинилася.
— Ви? Чому ж тоді сказали, що мешкаєте в п’ятдесятому? Я вже хвилин п’ять тут сновигаю…
Вона ввійшла і щільно причинила за собою двері.
— Ви здивовані? — піймала вона на собі знічений погляд Ковальова. — Не сподівалися, що прийду? А я ось така смілива! — і приязно усміхнулася. — Та що ви так дивитеся? Краще допоможіть скинути плащ.
Віктор ступив до неї. Дівчина спритно вислизнула з плаща. Строге темне плаття щільно облягало струнку постать. Ковальов мимоволі ковзнув по ній поглядом.
— Дивно, сьогодні вас наче підмінили. Завжди холодний, неприступний, і раптом — запрошення. Я давно на нього чекала, — подала йому руку Кіра.