Дисертаційний прорахунок
Шрифт:
— Ні, використовує готові. Ми ввели йому в пам’ять різноманітні афоризми, гумор з “Крокодила”. Тепер він не дає нам життя, замучив дотепами…
Помітивши, що “молодик” йому глузливо підморгує, журналіст зніяковів.
— Ви вважаєте, що я нерозумна людина, бо весь час тільки розпитую? — звернувся він до робота.
— Що ви, я не роблю висновків про людину за першим враженням! — усміхнувся той.
— Досить мене морочити, — урвався терпець журналістові. Тепер він був певен, що з нього просто потішаються. — Я не вірю, що переді мною зображення, а не людина. Погляньте: і зітхає, і підморгує, і навіть глузує. До того ж — ерудит.
— А
Журналіст підійшов, проте йому забракло рішучості одразу простягти руку. Зрештою, зібравшись з духом, наважився торкнутися грудей робота.
— Ой, боюся лоскоту! — вигукнув той.
Журналіст відсахнувся. Йому здалося, що пальці відчули щось ніби тверде. Нагрів від лазерів, про який розповідав учений? Повернувся на місце і, притримуючи рукою стілець, знеможено сів.
— Дозвольте нарешті й мені сісти? — мовив робот і, підійшовши до стільця, гепнувся на нього.
— Зовсім як наш Даниленко, — посміхнувся вчений. — Іване Михайловичу, ви точнісінько так сідаєте на стілець. Наші звички передаються дітям і… навіть роботам. Один наш співробітник навчив його грати на більярді.
— Що? — схопився робот. — Хочете пограти? Приємно…
— Сиди. Зараз трохи збільшимо потужність у пучку — щось твоє зображення стає прозорим, мов привид. Мала яскравість.
— Миколо Олександровичу, я відрегулюю, оптику? — мовив Даниленко.
— Гаразд, — погодився Андрос. — Так ось, ми говорили про мотивацію. Щойно він сказав “приємно”. Що дає це почуття людині? Заспокоєність або стимул до подальшого самонавчання? Уявіть собі ранок, ви встали з ліжка…
— …ласкаве сонце, свіже повітря, гарно на душі, — продовжував почату фразу робот і насмішкувато зиркнув на журналіста.
— Саме це я й хотів сказати. А чи потрібне таке по чуття роботові, і якщо потрібне, то як його створити?
— Може, зіграємо в карти? — запропонував робот перетасовуючи колоду, яка хтозна-звідки взялась у нього в руках.
Співробітник регулював апаратуру, і яскравість зображення помітно змінювалась. Журналістові здавалося, що окремі його ділянки то сліпучо іскряться, то стають зовсім невидимі. Несподівано, коли яскравість різко збільшилася, пролунав тріск, як від розряду блискавки, навіть запахло озоном. Зображення здригнулося, карти з рук зникли. Щось штовхнуло його вперед… Крок, другий — і раптом…
— Товариші! — розгублено вигукнув журналіст і не почув власного голосу.
Він побачив, що роботів стало два — один попрямував до дверей, а другий лишився стояти біля стільця.
Андрос обернувся на вигук. Знову пролунав тріск, лазери вимкнулись, а керуюча машина продовжувала працювати.
— Іване Михайловичу, що ти робиш? — гримнув учений, побачивши, що робот посувається вперед, хоч лазери вже вимкнуто.
— Нічого не збагну, — бурмотів журналіст, коли робот раптом відчинив двері і зник за ними. — Де ж він? Пішов? А ви казали, що це зображення…
— Іване Михайловичу, — отямився нарешті приголомшений вчений з телефонною трубкою в руках. — Що ж це? Наш ДУДІН зник? Невже утворилася?.. Негайно за ним. Тільки неодмінно візьміть з собою кінокамеру. Ні, це неймовірно: плазмова людина? Народження плазмової системи в образі? Треба простежити. За кожним кроком, за кожною дією. Йти слідом. Ми на порозі унікального експерименту…
Потрапити у вихідний на виставку в парку “Сокольники” було не
Крізь широкі скляні двері, замкнені зсередини, вони бачили, що персонал, який обслуговував виставку, вже був біля стендів, розкладав проспекти, настроював апаратуру.
Черга пожвавилася. Дехто почав переконувати міліціонера, який стояв біля входу, щоб не був педантом і, зважаючи на негоду, відкрив павільйон трохи раніше.
— Ще три хвилини, — заспокоював міліціонер надто нетерплячих.
Раптом він помітив молодика років двадцяти п’яти, що самовпевнено простував прямо до дверей. Не встиг міліціонер спинити його звичним: “Ви куди, громадянине?”, як той уже був усередині.
Міліціонер сторопів: “Невже двері відчинено?” Підійшов, поторгав за ручку. “Ні. Замкнено. Оце дивина! Як же тоді він пройшов?”
Натовп загув. Міліціонер поглянув на годинника: “Час”. У цю мить по той бік до дверей підійшов чоловік, клацнув замком. Натовп подався до входу, і міліціонер ураз забув про того дивного молодика.
Ковальов стояв на площадці заскленого павільйону і стежив за метушнею у яскраво освітлених залах: ще мить — і розпочнеться робочий день виставки. Він, Ковальов, зараз пройде до свого експоната — відеотелефону і розповідатиме відвідувачам про систему. Треба бути готовим і до каверзних запитань, навіть до дискусії, іноді не обходиться й без неї — нове нелегко прокладає собі дорогу. Але два тижні, які він тут перебуває, — надто довгий строк, щоб говорити про одне й те саме.
Дощ не вщухав, тарабанив по склу й патьоками стікав униз. Підійшла Кіра, перекладачка, зіщулилася від холоду і, тяжко зітхнувши, сказала:
— Гидка погода.
Ковальов глянув на неї: тонке плаття з глибоким вирізом, ажурна кофтинка.
— Як завжди у квітні, коли на чотири сонячних дні припадає вісім похмурих і вісімнадцять дощових, — мовив він.
— Цілком наукова інформація, — посміхнулася Кіра. — Ну, вам, звісно, не холодно? — вона скинула на нього очі.
Високий, міцний, у картатому костюмі, він був схожий на спортсмена. Та досить було йому заговорити, як усі одразу розуміли, що він науковий співробітник. Ці риси Ковальова привабили вродливу перекладачку. Але Ковальов не помічав її. Жінки взагалі не цікавили його, якщо не брати до уваги Маші — його співробітниці. Якось він зловив на собі її ніжний погляд, і в нього незвично забилося серце. Та він знав, що Попова — наречена Батуріна, начальника їхнього відділу, і погамував у со бі хвилювання.
Взагалі ж він любив самотність і спокій. Чому ж зараз відчуває якусь бентежність і навіть піднесення? Може, це просто радість? Радість від того, що весна, що молодий, що перша перемога?
У павільйоні залунала музика. Ковальов глянув на годинник. “Час. Починається останній день роботи виставки…” У відділах іноземних фірм, де стояли обчислювальні комплекси, телеапаратура, кінокамери, фотоапарати, снував персонал. У секції італійської фірми невгамовний магнітофон повідомляв: “У фірмі “Оліветті” тисячі робітників та інженерів! Вона має свої підприємства в Англії, США, Іспанії, Південній Америці, які випускають сотні різних машин…”