Дисертаційний прорахунок
Шрифт:
Ігор Всеволодович немов прокинувся. Що це? Чому відповідає “Лолла”? Можливо, та інформація, яку він вводив, якось обробляється? Але до чого тут інформація, якщо це стосується його особистих міркувань саме в цю мить? Текст осмислений, позбавлений формалізації. Так мислить людина.
При всій повазі і любові до машини він відкинув думку, що спрацювала логіка пристрою. Тим паче, що нових фраз машина не вимовляла. Защук навіть подумав, чи це не слухова галюцинація? Містика? Та яка ж містика, коли то відповідь на його думки? Ні, не на думки, а на введений смисловий текст. Ось це вже ближче до істини. Він думав про Ангеліну, вводив інформацію про моральний вибір.
А що коли ввести ці міркування в машину? Він став швидко складати нову фразу. Закінчуючи довгу думку, ще сподівався, що нічого особливого не станеться, текст не зміниться, і машина видасть команду, що збилася. Та й чого б той текст змінювався? Це ж звичайна друкарська машина з мікроЕОМ, з невеличкою пам’яттю. Особливої логіки в ній немає. Дискутувати вона не здатна. Не з її електронним мозком.
Проте секунд через тридцять “Лолла” раптом знову заговорила:
— Дивна ви людина, Защук! Чіпляєтеся за індивідуальні риси, які вас виправдовують, звеличують. І не хочете признатися, що не маєте права обнадіювати Ангеліну. Хіба вона вам пара? За інтелектом — може, й так. Але ж. Їй двадцять вісім, а вам за п’ятдесят.
— Звідки ти знаєш, скільки мені років? — не витримав він і почав гарячково натискати на клавіші, набираючи фрази: “Звідки ти мене знаєш? Ти хто?”
— Я — людина, — відповіла “Лолла”, і йому здалося, що вона посміхнулася. — І не треба керувати, не чіпайте клавішів. Я чудово розумію вас, ваші думки. Говоріть зі мною, як говорите з людиною…
— Ти розумієш мої думки? Отже, все, про що я тільки-но міркував, ти вже знаєш? — Защук розгубився і навіть перелякався.
Відповіді не було. Машина мовчала. Мабуть, щось сталося: спочатку з’явилися цифри, потім окремі фрази, які витісняли одна одну, і невдовзі все зникло.
Защук вимкнув машину, потер лоба і вирішив зразу ж їхати додому.
“Якась чортівня. Напевне, метод безекранного сприйняття впливає на психіку, розвиває галюцинації. — Він поспішно вдягнувся, замкнув двері і вийшов з кабінету. — Приїду додому, вип’ю чаю — і в ліжко. Мабуть, перевтомився чи захворів…”
Додому Защук приїхав годині о восьмій. Жив він самотньо, якщо не брати до уваги підстаркуватої й сварливої родички, яка була в його домі за господарку. Останнім часом вона стала особливо дратівлива. Та Защук не ображався. Був вдячний, що вона віддано піклувалася про нього.
Все було б статично й буденно в його житті, якби серцем не заволоділа молода і вродлива Ангеліна. Защук і гадки не мав, що його почуття до Ангеліни можуть позначитись і на родичці, яка піклувалася про нього. Не встиг він переступити поріг, як літня жінка почала дорікати йому.
— Цілий вечір дзвонять! — роздратовано сказала вона. — Я навіть телефон вимкнула. Ти не можеш попередити цю даму, щоб у твою відсутність вона не турбувала мене?
— Так, так. Вибач, Катю. Я скажу…
А в думці промайнуло: “Ангеліна!” І він нетерпляче попрямував до телефону. Увімкнув світло й опинився у звичній, затишній домашній обстановці: килими, кришталь, дорогі меблі. Все це він збирав усе своє життя. Та особливою гордістю Защука були книги, які заповнювали величезні шафи в кімнаті і довгі полиці в коридорі. Розвішані на стінах рідкісні картини, дерев’яні й порцелянові дрібнички, привезені з Китаю, Німеччини, Індії, викликали захоплення у знайомих. Але сам Защук був байдужий до таких цінностей. А тепер життя з його дріб’язковими інтересами і
Ангеліна відповіла одразу, немов стояла біля телефону і чекала на дзвінок.
— Ігоре? Де ти пропадав: цілісінький вечір дзвоню.
— У лабораторії, звісно. Знаєш, Ангеліно, сьогодні сталося щось просто неймовірне. По-перше, привітай: моя нова модель уже в моєму кабінеті.
Він сів у крісло, випростав ноги.
— Он як? — здивовано вигукнула Ангеліна. — І без екрана відображається інформація? Мені якось важко уявити цю картину.
— Лазер чітко розгортає зображення на сітківці. Під час роботи навіть не знадобилися окуляри. Видимість виняткова! Хоча світлового променя збоку навіть не видно: унікальна чутливість ока. Але сталось, Ангеліно, ще щось незрозуміле. Я просто не збагну, зовсім спантеличений…
— Ігоре, — урвала його Ангеліна. — Ти не забув, що сьогодні наша традиційна п’ятниця? Всі вже зібралися. Чуєш голоси? Прийшов навіть Шахматов. Багато молоді. Може, заглянеш? Тим більше — у тебе така подія… Це всім цікаво…
— Твоє бажання для мене закон.
— Не хочу, бачити робота — виконавця бажань. Мені потрібен Защук — особистіть, Защук — талант, Защук — вулкан!
— Якщо згаслий — то до ваших послуг, — пожартував він.
— Знову банальність. Краще скоріше приїжджай.
На традиційну п’ятницю збиралися різні люди: вчені, викладачі вузів, журналісти… Це були колишні однокурсники, їхні друзі, приятелі друзів. Збиралися щомісяця, по черзі в кожного. Обмінювались науковими новинами, дискутували, просто зустрічалися з розумними людьми. Часом на п’ятницю приїздив сам Шахматов, лауреат, академік, та його однодумці. І тоді вечір перетворювався на бурхливу наукову дискусію.
Коли Защук зайшов до вітальні, всі так були захоплені суперечкою, що навіть не помітили його.
— Як тільки починають говорити про інтелектуальні машини, я одразу пригадую зауваження Неймана “про парадокс складного”, — заперечував комусь молодик з борідкою, якого Защук не знав.
— Правильно, — підтримав його ставний брюнет, попиваючи з чашечки каву. — Ось чому не варто витрачати зусилля на створення штучного інтелекту. Житимемо своїм розумом, як казала моя бабуся.
“Фролушкін!” — упізнав Защук генерального директора об’єднання.
— Е, ні! — замахав рукою чоловік, що сидів у кріслі. — Якщо говорити про функції людини на робочому місці і вияв інтелекту в конструктора чи технолога, то створення машин, які заміняють працю таких службовців, уже не мрія, а реальність. Ми невиправдано завищуємо вимоги до систем, домагаючись універсальності навіть більшої, ніж та, що властива людині.
— Слушно, — підтримав Шахматов. — Деякі психологи вважали, що мета нашої роботи — конструювання систем, які за своїми можливостями перевершать природний людський інтелект. Ми наївно гадали, що скоро досягнемо цієї мети. Але помилилися, тому що самі намагалися моделювати процеси опрацювання інформації на такому рівні, на якому це цілком природно проводить людина.
— Так, але процеси опрацювання інформації не вважаються головними елементами мислення, — обережно зауважив молодик з борідкою, який стояв поряд із Защуком і посмоктував коктейль через соломинку. — Наш мозок включається в дію заради потреб і мотивів. Звичайно, машині байдуже, що робити: писати музику чи розв’язувати економічні завдання. Саме ця байдужість і прирікає її на статику: немає мотивів для саморозвитку машинного інтелекту! Для активного мислення потрібні мотиви!