Дисертаційний прорахунок
Шрифт:
— Слухайте, інженере, — почала вона, зажко зітхнувши, — краще б ви не проводили експеримент. Щось надломилось, а може, й зламалося в душі. Я справді стану такою потворною?
— Я ввів корекцію деяких фізичних параметрів. Адже ваш спосіб життя змінився.
— А навіщо ви показували знімок прилюдно?..
— Хотів перевірити, як зреагує ваш жених. І ви бачили як… Ось і ефект. Вибачте, звичайно.
— Негідник! — закричала Анна. — Через вас я втратила можливість влаштувати своє життя, змушена животіти в глушині…
— Анно, ви ж не будете стверджувати, що ваш жених не пішов? Сам, як тільки побачив…
— Голодранець!
У
— Богар, на місце! На ланцюг!
Так, собака не належав мені, а людська прихильність до уваги не бралася. Мені нічого не залишалося, як зібратись і піти.
Обставини склалися так, що я виїхав з міста і повернувся сюди тільки через три роки. Я вже захистив дисертацію і тепер працював у науково-дослідному інституті, який тут за цей час було створено.
Проїжджаючи випадково машиною повз знайомий будинок, я побачив сусіда. Зупинив машину і вийшов. Мене цікавило, як живуть мої колишні хазяї.
— Анна самотня. Чоловік з дітьми переїхав до матері. А ваш улюбленець, — сусід кивнув на подвір’я, — здох…
— Богар?
— Так. Як посадили на ланцюг, скавучав, метався, а потім ліг і більше не встав.
Але ж після лікування і тренувань приреченості як і не було! У мене збереглися числові дані. Що ж сталося? Мабуть, після того, як Богар побув на волі, скуштував свободи, він не міг уже примиритися з ланцюгом. Невже ланцюг так сильно впливає на живу істоту?
— А хазяйка? Як вона? — спитав я обережно.
— Відьма. Як ви показували тоді на фотокартці, така і є. Та он вона сама йде, подивіться…
Я глянув і не впізнав. Ні, це була не вона: згаслі очі, зів’яле лице, по-старечому вдягнена.
Стривай, стривай… А чи не посадив мій прогноз її, як вона Богара, на ланцюг? Жених одвернувся від неї, а зійтися з чоловіком вона не схотіла. Психологічний стан скував її. Ось у чому недогляд! В дисертацію вкралася помилка. Не один з опонентів не помітив її. Чи не тому, що ми майже не звертаємо уваги на психологічний стан індивідуума? Психологічний стан…
І я відчув себе винним. Я зробив невтішне передбачення для Анни, але нічим не допоміг їй. А повинен був би… Адже головна мета мого наукового дослідження — якнайдовше зберегти молодість і красу людини…
Машина Защука
Коли в лабораторію доктора Защука привезли з дослідного заводу нові друкарські пристрої, він був на нараді. І Федоров, який конструював цю модель і супроводжував зразки мало не за сімсот кілометрів, був украй засмучений, що не застав його.
— Обережно, обережно! — застерігав він співробітників лабораторії, які переносили пристрої з машини у кабінет Защука.
Останню модель Федоров заніс сам. Поставив на стіл, неквапливо розпакував.
У кабінеті Защука було немало зразків друкарських пристроїв різних фірм. Ось модель “Оліветті”: складаєш текст, який потім бачиш на екрані, виправляєш помилки, фрази, розташування слів, машина усе запам’ятовує, потім натискаєш на кнопку — і текст друкується автоматично. А он то — відома “Олімпія”, індикація на рідких кристалах… Справді, Защук досконало знав такі моделі. І любив їх: маленькі, великі, прості, складні…
Він, звісно, створював і свої моделі. Цей зразок — теж
І чим більше може цей пристрій, тим цікавіший і загадковіший співрозмовник.
Федоров обережно вийняв модель з картонного ящика. Його миттю оточили працівники лабораторії. Хтось уже простягнув руку, щоб увімкнути пристрій, ще хтось злегка натиснув на клавішу.
— Ні-ні, друзі! — суворо глянув на них Федоров і заступив прилад. — Без Защука модель випробовувати не буду. І вас прошу сюди ні кроку… Подзвоніть тільки Защуку й скажіть, що модель у кабінеті. А я залишу йому записку.
Коли Защука викликали з конференц-залу, де відбувалася нарада, до телефону і він, узявши трубку, дізнався що з заводу привезли зразки його нової моделі, то страшенно розхвилювався. Нарешті! Задум втілено в модель, яку він стільки років плекав у мріях!
Тепер Защук подумки квапив нараду, йому здавалося, що вона надто затяглася, хоч півгодини тому виступав і сам гаряче дискутував, сперечався…
А коли нарешті нарада закінчилася, він поспішно вийшов із залу, швидко вдягнувся і за кілька хвилин уже стояв на вулиці, очікуючи таксі. Дув пронизливий вітер, і Защук мерзлякувато щулився від холоду, а може, й від хвилювання…
Тільки сівши в машину, він ніби заспокоївся. “Скільки ж років ця модель обкатувалась у лабораторії? Майже вісім. Невже це останній подих, завершення життєвих планів? — невесело думав він. — Як швидко мчать роки, коли тобі вже за п’ятдесят. Мозок настроюється на програму старіння. Чи ж до нових тут задумів? І хоч у душі величезна сила, а в голові інформація десятків років, людина часто чомусь зупиняється. Щоправда, дехто пригальмовує себе і в тридцять. Але причини тоді зовсім інші. Ну, а тут просто побоювання старості. Ні, треба будь-що здолати цю кляту програму старіння. Попереду ж ще принаймні десятків зо два років активного життя. Варто заміритися на щось глобальне. Скажімо, на систему з нейронами, яка б контактувала безпосередньо з людським мозком. Тоді не треба було б вводити потрібні дані за допомогою клавіатури або голосу, а керували б машиною подумки. Подумки! Куди сягнув! Чи можливо таке? А чому б і ні? Адже інформація в людський мозок передається від синапса до синапса при допомозі електромагнітних хвиль, отже…”
Лабораторія містилася в підвальному приміщенні житлового будинку. Защук приїхав пізно, співробітники вже розійшлися. Кілька сходинок униз, важкі сталеві двері, вузький довгий коридор, по обидва боки — кімнати для дослідницьких груп. Його кабінет — у глухому кутку коридора. Защук відчинив двері. Погляд його ковзнув уздовж книжкових шаф, розвішаних по стінах кольорових шрифтів та малюнків, виготовлених на друкарських пристроях, і упав на модель, що стояла на столі.
Вона! Він одразу упізнав її, і серце в нього здригнулося від радості.