Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Смолич Юрій Корнійович

«Ура!» — покотилося хвилями, і хвилі били штормово, одна за одною.

Виття десятків кулеметів зустріло атаку і проковтнуло крик.

Німецькі кулеметники лежали за схилом бруствера — по три-чотири солдати на кожний кулемет — і звиви вистріляних стрічок та гори порожніх цин височіли обабіч кожного кулемета. Німецькі кулеметники припали ще нижче за перон, і тільки носки чобіт гризли асфальт, в тремтливому напруженні соваючися по землі.

«Ура!» — прохоплювалося миттю крізь кулеметне виття, і лише кілька повстанців впали через рейки і шпали.

Цеп хвилею підкотився під перон, і тут повстанці виконали блискучий маневр. Вони підбігли до перону щільно, під самісінькі дула кулеметів, і раптом зникли, як один. Колія була порожня, і повстанців

вже не було. Перон підносився над колією на цілий метр, німці лежали по цей бік на схилі. Повстанці, підбігши, присіли під перон, по той його бік.

Чудна тиша запала тепер скрізь. Повстанці не кричали «ура!», німецькі кулемети урвали гуркіт. Між кулеметними дулами і повстанським цепом тепер вже була відстань не більше трьох метрів — ь ось стирчав з-під перону багнет, от похитувалися блискучі вила. Ворог лежав зовсім тут — дістати багнетом і ударити прикладом. Але його не було, і стріляти вже не було на кого. Чудна тиша запала тут, і зразу стало чути, що боєм заллято все далі окіл — кулемети рокотали десь біля вагонних майстерень, на вежі депо, на вокзалі, на вулицях, на передмістях. Гвинтівки били пачками, залпами і вроздріб. Воював весь світ. Бій точився за кожний ступінь залізничної території й міста…

Тоді з-під перону крутою параболою зметнулася вгору граната і впала вниз. Вибух струсив повітря, і один кулемет перекинувся триногом догори. Друга граната злетіла зразу ж за першою. Тоді третя й четверта. Гранати з-під перону посипалися рясно.

І вслід за вибухами гранат цеп звівся знову враз. Прожогом повстанці виплигували на перон і кидалися до кулеметів. Один-два кулемети почали були черги, але по двох пострілах змовкли навік — повстанські вила й приклади кінчили з кулеметниками. Німецький цеп зірвався, і німці кинулися наосліп урозтіч хто куди. Німці кидали зброю, падали ниць, клякли навколішки і здіймали руки вгору. Повстанський цеп вихором перекотився через них — до центру рампи.

Військова рампа була здобута. Наступом з києво-одеської сторони і від депо керували Шумейко і Степан Юринчук. З києво-волочинської сторони одночасно вдерлися робітники вагонних майстерень з слюсарем Тихоновим.

Здобуття рампи і вирішило перемогу. Тут були основні сили німців, їхнє командування, зброя і патрони. Бій майже вщух, тільки на околицях ще рясніли постріли гвинтівок і зрідка гуркотів кулемет. Там роззброювали окремі загони німецького гарнізону.

Було вже ген за полудень. Дощ перестав.

Майже до вечора Макар, Сербин і Шурка збирали поранених на коліях і на рампі. Їм допомагали кілька повстанців. Шурка була поранена теж — граната вибила раму в барані, і рама звалилася Шурці на голову, порізавши оскаллям шию, плечі й лице. Кров юшила в неї з десятка дрібних порізів, але довкола крові було ще більше, і годі було розпізнати, де кров твоя, де чужа. Ранених клали долі в комендатурі. В етапній кухні під чайним казаном палав огонь, і тут улаштували хірургічну допомогу. Рани обмивалися гарячою водою і перев'язувалися шматтям з білизни пораненого. Треба було йоду, марлі, бинтів. Треба було хірурга — стулити глибоку рану, скласти розтрощені кістки, висмикнути скалля гранати з-під шкіри.

Тоді вирішили, що Шурка на якийсь час зостанеться сама, а Макар з Сербиним проберуться на вокзал до міста — куди завгодно і роздобудуть медикаментів і хірурга — де завгодно. Макар з Ссрбшшм взяли Золотаря і пішли.

Уздовж колії що пострілював інколи невідомо чий кулемет, і, перебігаючи, їм довелося раз у раз припадати до землі. Золотар глухо стогнав і все намагався заспівати якусь пісню. Гімнастерка на ньому по пояс зашкарубла примерзлою кров'ю. Жар сушив його, і рану рвало страшним болем. Коли Макар з Сербиним падали — Золотар від болю непритомнів.

За німецьким ешелоном, віддаля офіцерського вагона, поміж трупів лежав молодий лейтенант. Білий фокстер'єр з рудими підпалинами стояв над трупом і тихо скавчав.

Вздовж насипу Київською вулицею перебігали й проходили групи повстанців. Вони прямували всі до вокзалу. Це були робітники, селяни

околишніх сіл, чимало й репатріантів в чорних пальтах з жовтими смугами. Репатріанти траплялися в гуртах повстанців поодинці, але йшли й окремими групами з власними командирами на чолі. Вони тримали німецькі гвинтівки в руках, і багацько з них тяжко тремтіли в нападі тифозної пропасниці. Але вони могли ще стояти на ногах — вони взяли зброю і пішли з усім народом. Чотири роки імперіалістичної війни вони гинули на фронті й страждали в полоні — за фабрики заводчиків, за землю поміщиків, за гроші банкірів — у чужій, не потрібній їм війні. Тепер війна була їхня — вони вирвали зброю з рук у ворога і стали до лав бійців.

Аптека на розі Базарної була зачинена. На стукіт не відгукувався ніхто. Макар з Сербиним нарешті висадили двері. В фарфоровій пляшці на полиці вони знайшли перекис водню і мерщій вилили Золотареві на плече. Пляшку з йодом вони засунули до кишені. Золотаря вони поклали на ослін, і тепер з ослоном, як з ношами, можна було навіть бігти. Вони побігли до вокзалу. Там, на вокзалі, стояв головний штаб повстання.

На Центральній вулиці шлях їм перетяв великий загін селянських повстанців. Повстанці були в гуньках, сіряках, кожушках, на головах — смушкові шапки, пшеничні брилі, солдатські кашкети. Вони були з обрізами, гвинтівками, вилами. Переважно — хлопці шістнадцяти чи сімнадцяти літ та дядьки й діди поважного віку. В середині гурту — без зброї, без касок і без погонів — крокувало з півста полонених німецьких солдатів. На чолі гурту на двох гвинтівках, мов транспарант, несли довгий і вузький килимок. Червоний в чорні смужки подільський килимок. Він був замість червоного прапора. Гурт дружно виводив:

Ген, як вдарим з гаківниць, Гукнемо з гарматів — Німців воювати!..

На вулиці було вже повно народу. Люди люто сварилися кулаками до німців, люди махали шапками до повстанців, люди гукали привітання, і вже вся вулиця підхоплювала гучний приспів:

А чи пан, чи пропав — Двічі не вмирати! Гей, нуте, хлопці, до зброї!..

Зброю роздавали тут же, просто з возів. Вози стояли на кожному перехресті — повні німецьких гвинтівок, цин з патронами, палашів і гранат. Повстанці розхоплювали зброю миттю — брали по дві гвинтівки зразу. Вже вищала гармонь, і, б'ючи в поли, молоді хлопці відкарбовували гопак. Бубон бив десь у гурті з гармошками зовсім не в лад, але то було пусте — і кількість танцюристів щохвилини зростала. Танцювали десятки людей.

Перед дверима з вокзалу на перон Сербин з Макаром змушені були зупинитися — з дверей саме виводили роззброєних німців. Під пероном стояв довгий порожній ешелон з товарних вагонів — бранців садовили в поїзд.

Довгою чергою, по двоє в ряд, три-чотири сотні німців понуро човгали по перону. Вони йшли, зігнувшися, звісивши голови на груди, спустивши руки по боках. Їх уніформа, ще вчора новенька, була закаляна, зім'ята й подерта.

Посадка доходила кінця. До кожного вагона садовлено по сорок чоловіка, і стрілочник Пономаренко подавав їм високе цебро — «Ю.-З. ж. д.» — стояло на обручку — свіжої води. Тоді двері засувалися, важка кляма падала на скобель і конторник Вікторович підходив з шворками, пломбами й компостером. Шворка прохоплювала кляму і скобель, загиналася на чотири кінці, по два кінці прихоплювалися двома свинцевими шкаралупками, і конторник Вікторович клацав губами компостера. Новенька лискуча пломба повисла на дверях вагона. «Ю.-З. ж. д.» — лишав казенний знак на кожній пломбі компостер. Тихонов ішов уздовж ешелону з кавалком крейди у руці. В лівому кутку вагонів, там, де чорна дощечка, він, не поспішаючи, позначав: «За границю».