Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Смолич Юрій Корнійович

Вже Сірошевського небіж хапався за затвор. Вже Гиринів син нахвалявся когось постріляти. Вже й до Юринчука хтось погрожував обрізом., Дзбан сам вихопив гвинтівку в когось із рук і кричав, що «відкриє огонь», якщо голодранці цієї хвилини не заберуться собі з його грунтів геть.

Тоді Солдатенко вихопився знов і, кленучи і бога і чорта, заявив, що от зразу ж таки і починає орати. Він поплював на руки і вхопив коней за вузду.

— Ньо! — закричав він, спрямовуючи упряж за межу.

Дзбан впер гвинтівку в черево й вистрілив.

Куля дзизнула в Солдатенка над самісіньким вухом. Солдатенко вхопився за голову і закричав.

Тоді бахнуло ще кілька пострілів — зразу. Дзбан кинув гвинтівку і. додався тікати. З ним побіг і Головчук. Григор Лях сів на землю і накрив голову кожухом. Але Сірошевський і Міся підхопили його під руки і потягли мерщій геть. Кілька самооборонників побігли разом з ними.

Але вони відбігли кроків із сто — там був окіп — і зразу припали за окопом. І тоді вдарили пострілами звідтіля. Одна куля влучила Солдатенкові в ногу, і він сів. Тоді всі на межі теж мерщій впали — за вигорбки, за грудки. Постріли затріщали і з того, і з другого боку.

Коні шарпнулися геть і побігли кудись у поле, волочачи за собою оплужжя.

БОЙОВА ПЕРЕВІРКА

Ніч була морозяна, і чорна земля під ногами лунко дзвеніла.

Ліхтар високо вгорі мутнів жовтою плямою в райдузі памороззя.

Парчевський хутко й коротко крокував у розпливчастій плямі світла під ліхтарем — десять кроків туди, десять кроків назад. Елегантна, світлого офіцерського сукна літня шинель тісно облягала його торс. Вузькі чоботи полискували гострими носками. Парчевський підкидав дрібні скам'янілі грудки. Він нервувався.

Хатки передмістя довкола чорними обрисами бовваніли в пітьмі.

— Вацлав! — прилинуло тихо з другого боку вулиці, з сутінку.

Парчевський скинувся — золотий тризуб на кашкеті блиснув —і, різко зробивши півоборот, він перейшов вулицю навпрост.

— Піркес? — спитав він коротко, і в нічній тиші його оклик прозвучав чітко й виразно.

— Тихше, будь ласка, — прошепотів голос ще не видимого Піркеса. — Ну як ти не розумієш… Під ліхтарем!

Постать Піркеса відокремилася від стінки заснулого будинку. Комір його шинелі був піднятий високо, кашкет він насунув на самісінький ніс.

— Прошу пробачення, — буркнув Парчевський вже не так голосно. — До ваших конспірацій я не здатний!.. Холодно! — потис він руку Піркссові. — Я тут замерз. — Він потер голі вуха рукавичкою. — Пішли?

Піркес потяг його за рукав ближче до будинків, і в тіні високих парканів вони швидко пішли. Парчевський все сіпав плечима і невдоволено хмикав.

Біля будинку синагоги вони спинились. Піркес глянув праворуч і ліворуч, тоді штовхнув хвіртку і мерщій пропустив Парчевського наперед.

— Чорт! — зразу ж вилаявся Парчевський, спіткнувшися об якусь грудку.

Піркес

знайшов його спину в темряві і підштовхнув убік. Вони протислися між стіною і парканом і завернули за ріг. Піркес намацав клямку, і з тихим рипом відхилилися двері — війнуло теплом, і крізь другі двері шпариною засотилося світло. Піркес розчинив і їх.

Вони опинилися в кімнатці, освітленій недогарком шабасової свічки. Це була, очевидно, комірка синагогального сторожа. Стіл, дві табуретки, стара облізла кушетка з лахміттям коштовного жовтого штофу. На одній табуретці сидів Козубенко. На кушетці — Зілов і Стах. Вони звелися, щойно розчинилися двері.

— Зілов? — став на порозі Парчевський. — Кочегар Козубенко? І… здається, Кульчицький? Броніслава брат?

— Бачиш, Вацлаве… — зробив, посміхнувшися, Зілов крок. Але Парчевський перебив його.

— Я говоритиму тільки з самим комітетом!

— Ми і є комітет, товаришу Парчевський, — сказав Козубенко тихо. Слово «товаришу» він вимовив голосніше.

— Ви? — Парчевський посміхнувся.

— Ми. Комітет Спілки Комуністичної Молоді.

— Чудово! — засміявся Парчевський. — Але мені не потрібна Спілка Молоді! Я не збираюсь бавитися з Стасиком Кульчицьким або…

— Були такі, що бавились, — почервонів і завовтузився Стах, — та щось вже їх убавилось…

— Стоп! — спинив його Зілов. — Кинь справді, Вацек!

— Я ж говорив! — сердито скрикнув Піркес. — Я ж говорив!

— Не знаю, що ти там говорив! — урвав його Парчевський. — А киньте, будь ласка, ви! Це нарешті безглуздо! Я говоритиму з комітетом… дорослих більшовиків. Ви прекрасно знаєте, що мені відомі окремі члени комітету. Я знаю, що Шумейко, Тихонов…

— Ну, здрастуй, Парчевський! — розітнулося тоді зненацька.

Всі озирнулися, і Парчевський змовк. Дверцята в глибині комірки рипнули, і в їх вузенькому отворі стала висока кремезна постать Шумейка. Він беззвучно посміхався.

— Здоров, поручик Парчевський! — зробив два кроки і простяг руку Шумейко. — Здоров, коли так! — Потім він озирнувся до дверцят і гукнув — Тихонов, виходь вже й ти. Поговоримо з синком старого Парчевського. Я його, мазурика, ще отаким на нозі гойдав. Замолоду, — посміхнувся він знову до Парчевського, — я до твого батька вчащав: рибу ми з ним до Деражні їздили ловити. Він на вудку любитель, а я карасиків сачком…

Парчевський враз зніяковів і швидше кинув бровами на очі. Потім посміхнувся теж і, вийнявши руки з кишень, почав нервово стягати рукавички.

— Нічого! — взяв Шумейко руку в рукавичці. — Це ж собача шкура в тебе чужа, не своя.

В вузенькі дверцята, причинивши їх за собою, протисся Тихонов. Він підійшов до Парчевського і вдарив його по плечу:

— Парубок — герой! Ми з ним були б ще австріякам дали чосу, та, виходить, час тоді ще не наспів. — Він підморгнув Парчевському, а потім Стаху і Зілову.