Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Смолич Юрій Корнійович

Галька тихо засміялася і пригорнулась до Іванка. Їй було тепло, і про війну думати ніяк не хотілося. День у день накруги війна. То з німцями, то з австрійцями, то з гайдамаками. Хіба можливе ж таке, щоб війни не було?

— Як війна кінчиться, — журно сказав Потапчук, — я таки поїду до Києва і на агронома вивчуся. Цей рік за війною так і пропав…

— І довго воно вчитися? — поцікавилася Галька звідкілясь здаля, вже з-під Іваикового кожушка.

— Чотири роки, — зітхнув Потапчук, — а тепер, виходить, п'ять…

— І-і-і! — ліньки сахнулася Галька. — Аж чотири! І тоді знову до землі та у глей! Я б уже коли вчилася, то на таке,

щоб тієї землі і не бачити. На щось легке, на городське…

— Дурна, — понуро сказав Потапчук, — і нічого ти не розумієш. Після революції всіх хліборобів перевчать на агрономів. Щоб не було гречкосіїв-гольтіпак, щоб культурно господарювати. На агрономів, на ветеринарів, зоологів, меліораторів…

— А що ж то воно таке? Зо-о…

— Ну… птицю викохувати, мочарі сушити…

— А дівчат, — визирнула Галька з-під поли кожушка, — після революції будуть на когось перевчати?

— А чого ж? І дівчат… — Втім, Потапчук це відказав непевно. Про майбутнє дівчат після революції він досі якось не подумав. — Після революції, — проте зразу ж найшов він відповідь, — буде повна рівність і рівноправство. Від кожного по змозі і кожному по потребі. Щоб усі були ситі й в достатках.

— Ой! — замружилася Галька, ховаючись під полу. — Хіба ж таке в світі буває?

— Досі, — відрубав Потапчук, — не було. А після революції буде. На те й революція. — Він раптом розсердився. — За це й Іванкового батька забито! За це й мені шомполами спину списали! За це старий Юшек на згарищі вмер! За це тисячі народу на фронтах гинуть!

Він схопився і визирнув між баляси. Навкруги було тихо. На підступах до села не було видно ніяких ворогів. Северинівським шляхом за околицю виїздило кілька возів — на поденне, возити буряк. Та ще на бурякових грунтах, край шляху, мурашів гурт дядьків і стояли коні. Туди зрання поїхали заорати плантації під бідняцькі грунти.

— Ти ж розумієш, — усівся знову Потапчук, — як воно буде після революції? Треба ж, щоб дуже багато усього було. І хліба, і одежі, і вугілля, і всього. Щоб на всіх вистачало, а не так, як тепер, на самих лише панів. І треба, щоб людина легко жила — не мучилася, не виснажувалася на чорній роботі. Щоб людьми всі люди були, а не самі тільки дуки. Землю усю заберем у панів, таж людей не зменшає — далі більшатиме… — Галька хихикнула під кожушком. — Значить треба, щоб там, де досі пуд родить, родило три. Вгноювання сівозміни, культура господарювання. Машинами робити будемо все. Орати, сіяти чи збирати…

— Як у пана тепер?

— Де там як у пана! — знову розсердився Потапчук. — Панові там таке й не снилося! Панів раптом десять тисяч, а народу як підніметься до діла, до своєї праці — це ж цілий мільйон… багато мільйонів! Сміятися з панської економії будемо!

— Гей! — скрикнув Іванко. — Ану, цитьте! — Він прислухався і визирнув з-під баляс.

Справді, рідкі пориви вітру немов приносили звідкілясь якийсь гук.

— Дивіться! — гукнула й Галька. — Ой лишенько! Он там-о!

Потапчук та Іванко вже й самі бачили. На межі коло плантації щось було негаразд. Гурт вирував, люди метушилися, немов бігали і вовтузилися. Уривки вигуків зринали й пропадали за вітром.

— Матінко моя! Б'ються! — схопилася Галька. — Побий мене сила божа, б'ються!

Потапчук уже схопився за мотуз до дзвона.

— Міся з Дзбаном, мабуть, орати не дають! Звели свою банду — дядькам наминають боки! Треба бігти розбороняти, а то ще повбивають! Скликаймо самооборону!

Він

сіпнув мотуз, і бевкнув дзвін. Дзвін був на сорок пудів — на всю округу. Він вдарив другий раз поряд, а тоді окремо третій. Іванко чогось вхопився за кулемет. Потапчук закалатав знову. Два рази поряд, а тоді третій окремо. На оборону. «Парубки-самооборонці, хапайсь за гвинтівки і мерщій до церкви на майдан!»

Бійка на полі тим часом уже йшла повним ходом.

Старий Міся вже лежав долі, і Солдатенко товк його носом у вогку землю. Сіряк Місі був закаляний у чорнозем, і зелений пояс спав додолу — лежав поруч зеленим гадючим сувоєм. Головчук із Ляхом насіли на Юринчука. Обидва вони були здорові, а вдвох проти одного й поготів. Юринчук то видирався, то знову котився на землю. Вже шинель у нього тріснула і на плечах, і попід пахвами. Дзбана — гладкого й опецькуватого — трусили аж троє, а він усе стояв на ногах і стояв. Довгий Гирин гасав поміж гурту і ганяв людей патерицею. Сірошевський впіймав когось за чуба і таскав по землі — така вже була в нього звичка до волосся: як бив жінку, він завжди насамперед брався за коси. Зойки, вигуки, лайка зависали над полем, і вітром котило їх до села. З крайніх хат уже бігли ще якісь люди. Дзвін на церкві все калатав, і подзвіння гуло гучне і тривожне. Тільки коні стояли край дороги і спокійно пирхали, підбираючи бурякову гичку.

— Оце тобі Україна для українців! — товк Місю носом у грязюку старий Солдатенко. — Оце тобі твоя ненька! Оце тобі твоя «Просвіта»! Оце тобі твої плантації, бурякова душа! Щоб ти скис! Глитай! Душогуб! Ірод!

Міся захлипав і запросив пощади.

Суголовками від села вже бігли Потапчук, Іванко, а за ними ще з двадцять парубків із гвинтівками — самооборона. Вони гукали ще здаля — покинути, розійтись, заспокоїтись.

— А в дев'ятсот дев'ятому році, — репетував Солдатенко, — ти мені за поденне віддав? Сім карбованців сорок — всю лучку тобі хто косою відмахав, щоб тебе по ногах косою вжалило! — І Солдатенко знову взявся товкти Місю у грязь.

Міся присягав віддати і сім сорок.

Парубки вже підбігли й кинулися розбороняти.

Але розборонити було не так легко. Дядьки розводитися не хотіли. Вже в Місі з носа текла кров. Вже Сірошевський хукав на відбиті пальці. Гирин біг кудись наосліп у поле і лементував, колисаючи, мов дитину, вибиту руку.

Для остраху Потапчук разів кілька випалив угору.

Нарешті, відпльовуючись, відхаркуючись, проклинаючи супротивників і весь їхній рід, дядьки стали відходити і розминатися. Василя Солдатенка насилу відтягли четверо. Він роздирав на собі сорочку і нахвалявся колись таки вибити з чортового жироїда і серце, і дух. Старий Міся утирав кров рукавом своєї ясно-сірої гуньки і хлипав. Але, ставши на ноги й побачивши парубків із зброєю, він знову приосанився:

— Почекай, почекай, розбишако! Повернеться мій Іван! Він тобі всипле нагаєм і за себе, і за батька! Стерво, шомполами шмагоне!..

Солдатенко видерся від чотирьох і кинувся на Місю знову. Він устиг його збити з ніг і копирснути постолом у бік. Та його вже знову відтаскали.

Тепер усі стояли на витоптаному глею, і гамір був куди дужчий, як під час бійки. До дядьківських голосів прилучили свої й парубки. Вони розмахували гвинтівками і сварилися. Гиринів молодший син був теж у самообороні. Був і Сіро-шевського небіж. В самообороні були і хазяйські, і незаможницькі парубки. Тепер кожний кричав на інших і вступався за своїх.