Диваки
Шрифт:
Вийняв з сумки недокурену пачку сигарет, викинув у дерезу.
На уроках Микола сидів тихо, уважно слухав учителів. На перервах теж не пустував, чекав: ось-ось покличуть до директора, почнуть розпитувати про камінець.
Зустрівся з колишньою вчителькою ботаніки Іриною Тимофіївною, що працювала тепер у школі бібліотекаркою, хотів був узяти в бібліотеці якусь нову книжку. Веліла прийти завтра і полаяла, що Микола, як і раніше, бешкетує. Згадала і про "дракона", і про колосок, але про вчорашню подію ні слова, ні півслова.
Та
Зважився, підійшов до неї після уроку, спитав, коли будуть закладати шкільний сад.
— Ось тільки на ділянках упораємося, одразу й почнемо.
Спокійний тон учительки трохи заспокоїв.
"Може, вона й не підозрює мене? Міг же й інший хтось кинути. Ну, скажімо, Сергій Антонюк. Він теж на неї сердитий…"
Сашко підійшов до сітки-огорожі, заклав два пальці в рот і тричі протяжно свиснув.
Микола кинув ложку — обідав саме, вибіг із хати.
— Чого ти?
— Глянь, куди це вона йде?
— Хто? Вчителька?
— Ага. Присядь, щоб не помітила.
Валентина Михайлівна вийшла за село і звернула на дорогу, що вела до станції.
— Мабуть, у сад, до дідуся Артема, — висловив здогад Сашко.
— Ні,— заперечив Микола. — Якби в сад, чого б вона ішла з портфелем? Може, на станцію? Казала, у неї в місті сестра є.
— Ще віддасть камінець отому, як його, слідчому?
— Хтозна… Давай сходимо до баби Дарини, може, вона знає щось…
— А якщо й дідусь дома? Він уже не спить у курені, бо вночі холодно.
— Про шкільний сад побалакаємо. Він любить, як з ним про таке говорять.
— Мені ще треба обід варити. Сьогодні тато казав, що раніше прийде.
— Ну, добре, — згодився Микола. — Іди вари, а я дивитимусь, чи не вернеться.
Сашко розпалив у плиті, поставив у чавунці картоплю, і за якихось півгодини обід був готовий. Вийшов за ворота, гукнув Миколу до свого нехитрого обіду, але той відмовився. Сидів біля двору і дивився на дорогу від станції.
Тоді Сашко сам з’їв кілька гарячих картоплин, а чавунець закутав у стару ватяну фуфайку і поставив на ліжко — для батька.
Зачинивши хату, Сашко з Миколою подалися до бабусі Дарини.
Хата Сашкових дідуся й бабусі стояла над кручею, що глиняною стіною височіла біля річкової переправи. З одного боку коло неї пролягає стрімка, викладена каменем і обсаджена акаціями, до-рога-узвів, з другого — росте невеликий дубовий та кленовий гайок. Влітку хату навіть не запримітиш, вона губиться серед гіллястих дерев. Коли ж настають холоди й дерева скидають своє вбрання, її видно здалека — наче вітрило біліє на кручі. Називають усі дідусеву й бабусину хату ластівчиним гніздом. Та вона й справді схожа на нього — адже на самісінькому краєчку урвища примостилася. Рибалки не раз застерігали дідуся: "Переселяйтеся звідти, а то сповзе ваша мазанка в річку, добряче викупаєтесь".
Коли підійшли до двору, відразу побачили: в кімнаті Валентини Михайлівни на вікні висіла фіранка, раніше її не було. Мабуть, учителька повісила після того, як вони заглядали до неї вчора.
Відчинили одні, другі двері, переступили поріг.
Бабуся сиділа на долівці, лущила квасолю.
Привіталися.
— О, таки навідався! — докірливо глянула на Сашка. — А то ні батька, ні сина не чути й не видно. Чого це ви забули про нас? Може, обижаєтесь? Так наче ж і нема чого.
Вона, крекчучи, встала, висипала з фартуха в сито налущену рябу квасолю, витерла ганчіркою лаву.
— Сідайте.
Хлопці посідали.
Бабуся вийняла з-під припічка накриту рушником макітерку, поставила біля них на стіл.
— Поїжте пиріжечків з маком, — забрала рушника. — Добрі вдалися!
— Спасибі, ми не голодні. Недавно пообідали, — відмовлялися Микола з Сашком.
— Дякуватимете, як поїсте. Беріть, беріть, не соромтесь. А я тим часом до криниці по воду сходжу…
— Ми самі принесемо, — посхоплювалися.
— Е ні, там гак поламаний, ще відро впустите.
Одягнула приношений дідусів піджак, закуталася теплою хусткою, хоч надворі було тепло, сонячно, і вийшла в сіни.
Заторготіла там відром і подибала стежкою через гайок до криниці.
Хлопці, дарма що відмовлялися, як заглянули в макітерку, а там такі ж рум’яні, такі пахучі пиріжки, взяли спочатку по одному, далі по другому, потім і по третьому.
Валентина Михайлівна займала невелику кімнату-боконку. Двері до неї були напіводчинені і було видно нікельоване ліжко, заслане голубим покривалом, невеликий портрет Тараса Шевченка в узорчастій рамці над ліжком, край столу із стосами книжок та зошитів.
— Он і зошит лежить, — прошепотів Сашко. — Той, що вона писала в ньому.
— Де? — забігали в Миколи очі.
— На столі. Бачиш, у червоній палітурці. Я запримітив учора.
Микола виглянув у вікно, потім навшпиньках зайшов до вчительчиної кімнати.
— Що ти?! — спробував зупинити його Сашко. — Це ж не…
— Мовчи! — гримнув на друга Микола. — Дивись краще, щоб бабуся не застукала.
Тоді Сашко, затамувавши подих, подався і собі слідом за ним. Став біля вікна в учительчиній кімнаті, ледь відхиливши фіранку.
— "Щоденник", — прочитав Микола на першій сторінці зошита. — Ти диви, і в учителів є щоденники!
— Ой, Миколо, облиш! Не треба!
— Ет! — махнув рукою Микола.
Наступний аркуш був списаний дрібним, але розбірливим почерком.
— "1 липня, — читав далі уголос. — Учора нам вручили дипломи про закінчення заочного відділу природознавчого факультету Полтавського педагогічного інституту. Отже, відтепер ми повноправні педагоги. Роз’їдемося хто куди і, може, більше вже ніколи не зустрінемось…"