Диваки
Шрифт:
Перше ніж показатися дідусеві Артему на очі, хлопці вирішили подивитися яблуньку, на якій вони відчахнули гілку. Чи не всохла, не пропала часом? Легко віднайшли її, примітну серед інших дерев, і були приємно здивовані, що гілка на ній ретельно перебинтована, підв’язана, підперта тичкою і вже почала приростати до стовбура.
— Це дідусь її вилікував, — промовив Сашко.
— Угу, — кивнув Микола і тільки торкнувся рукою гілки, як раптом позаду:
Ба-ба-ах!!!
Хлопці присіли на місці
— Стій! Замри! — ніби з величезної порожньої бочки загримів сторожів голос.
Микола з Сашком, якби й хотіли втекти, то не змогли: від переляку ноги тремтіли, як у спійманих куріп’ят.
— Ну, що ви тепер скажете, герої? — підбіг до них Шморгун із дробовиком. — Нарешті я вас піймав!
— Ми, дядьку, не красти прийшли, — трохи очунявши від переляку, обізвався Микола.
— Го-го, "не красти"! Ціле літо за вами ганяюсь. Дід Артем усе питає: "Хто це сортові дерева обносить?" Тепер нехай знає хто — рідний онук та бригадиршин синочок! Бригадирша бачить, коли хтось хоч соломинку візьме в колгоспі, а що син її витворяє, того не помічає!
Шморгун, видно, ніяк не міг забута Миколиній матері виступу на громадському суді, коли його знімали з посади комірника. Вона тоді картала його за пияцтво і розкрадання колгоспних продуктів.
— Чесне піонерське, ми не хотіли красти. Ми до дідуся Артема йдемо, — сказав Сашко.
— Так я вам і повірю, — скривив рота Шморгун. — Обдурюйте когось іншого, а не мене. Гарного має дід онука! Ось поведу, хай полюбується. Давай, завертайте дишло! Тільки не здумайте тікати. Це я угору пальнув, а то нажену солі в м’яке місце, знатимете!
Що могли вдіяти хлопці? Довелося підкоритися і йти до куреня під конвоєм. Одначе там дідуся Артема не було і сторож повів їх до сушарні.
По дорозі наткнулися на яму, в яку зносили й знищували отрутою обібрану з дерев гусінь. Шморгун заглянув у неї, звелів:
— Ану, залазьте туди, посидьте, поки я садівника знайду.
Микола з Сашком навіть не ворухнулися.
— Кому сказано — лізьте! — гримнув сторож.
Ніби не до них, стояли мов укопані, тільки носами шморгали.
Тоді він закинув на плече дробовик, схопив обох за коміри і, як цуценят, повкидав у яму. Сам далі погупав.
Яма глибока. Марне сподіватися вилізти з неї. Навіть коли б Сашко видерся Миколі на плечі, і то хтозна, чи дістав би краю.
— Тепер і дідусь не повірить, що ми самі до нього йшли, — зітхнув Микола.
— Дідусь повірить. Я його знаю…
Невдовзі знову почувся гупіт. Думали — сторож повернувся із дідусем Артемом. Аж то сам дідусь звідкись узявся.
— Що воно за мара тут бубонить? — з’явилося над ямою знайоме вусате обличчя. — О! Чого це вас лиха година туди занесла?
Микола і Сашко не відповідали, розгубилися
Дідусь висмикнув з-під яблуні довгу тичку-рогачика, що нею підпирали влітку рясну гілку, подав її у яму.
— Ну, берись котрий, витягну.
Сашко перший міцно вхопився за тичку, і дідусь виволік його нагору.
Потім допоміг вилізти і Миколі.
— Так це, мабуть, на вас він стріляв? — запитав дідусь, поставивши підпірку на місце.
— На нас, — буркнули одночасно.
— І в яму повкидав він?
— Він.
— За що?
— Думає — красти прийшли. А ми до вас, дідусю, — мовив Сашко. — Хочемо про все чесно розказати. І хто гілку ото відчахнув на яблуні, і чого довго не ходили…
— Нехай, нехай, ще встигнете розповісти, — перебив його дідусь. — Куди ж він пішов, сторож?
— Вас шукати.
— Ай-я-я, ох і негарно ж вийшло, — похитав головою.
Хлопці не зрозуміли, що саме він вважає негарним — те, що сторож стріляв на них і в яму повкидав, чи, може, їх засуджує.
— Дідусю, невже і ви нам не вірите? — похнюпився Микола.
— Що кажеш?.. А-а… Ні, я не про вас, я про сторожа. Вредний чоловік цей Шморгун. Хитрий, як лис, і кусючий, як змія… Ну, та нехай, про нього ще побалакаю з ким треба, а з вами, коли вже прийшли до мене в гості, поговоримо зараз. Ходімо в мою штаб-квартиру.
Сашко таки добре знав свого дідуся. Як і сподівався, він пробачив їм і крадіжку, і шкоду, заподіяну колгоспному саду. Лише покартав і взяв обіцянку, що вони більше ніколи не вчинять такого.
Микола і Сашко попрощалися й чимдуж подалися додому — задоволені, повеселілі.
Розділ одинадцятий
ОЙ ХМЕЛЮ Ж, МІЙ ХМЕЛЮ!
Батько ще не встиг навіть умитися після роботи, як у вікні пропливла величезна постать Шморгуна. Гупнуло тричі в сінях, і ось він уже на порозі.
На одутлому, неголеному обличчі — радість:
— Го-го-го, значиця, поросимо в роті свяченою!
Ступив у своїх важких чоботищах до столу, витяг із-за пазухи літрову пляшку сизого самогону.
— Первачок, — підморгнув батькові.— Шкода, закуски не прихопив. Не схотів додому заходити, там баба як нападе… Та нічого, і рукавом закусити можна, було б після чого.
З роботи батько повернувся млявий, насуплений, а це одразу ніби ожив, у очах застрибали веселі блищики. Віддав Сашкові рушника, сказав улесливо:
— Ану, синку, організуй нам по цибулині,— і зиркнув на ліжко.
Знав: там завжди стояла, загорнута в фуфайку, наготована йому вечеря. Зрідка суп, куліш, солодка гарбузова каша чи молода кукурудза, частіше — картопля, — печена, тушкована, варена — в "кожушках" або чищена.