Диво
Шрифт:
– А хоч і чорну - однаково брешеш.
– Але ж це - правда! Я пообіцяв Величці. Ти глянь на мене і побачиш, що я мовлю правду. Не маю ні ножа, ні зброї. Ним би мав вирізати твої борті?
– Не виходь, бо стрілятиму!
– Але ж я внизу, а ти вгорі, я не заподію тобі ніякої шкоди.
– А звідки знаєш, що я вгорі?
– Чую, та й стріли летять.
– Ти, може, чарівник? Не ворущись, бо так і пронижу!
– Та ні, я просто малий. Сивоок.
– Що то ще за ймення?
– Не знаю. Так зовусь.
– Ну то й постій собі там за деревом.
–
– Однаково стій.
– Я блукаю по пущі багато днів.
– Брешеш. Як-би мав жити?
– Голодний і хлялий.
Бортник знову довго думав і мовчав. Нарешті, заважився:
– Ну-бо пройди від свого дерева до сусіднього. Але помалу. Якщо бігтимеш - устрелю.
Сивоок висунувся з-за свого захистку, побрався поволі через відкрите місце.
– Стій!
– гукнув йому ще й досі не видимий бортник.
– Чому такий здоровий?
– Та ні, я зовсім малий. Мені десять або дванадцять літ. Ніхто й не знає.
– Як то ніхто? А мати?
– Не маю.
– Батько?
– Нікого не маю.
– Де живеш?
– Ніде.
– А квітку казав - кому ж вона?
– Величці. Дівчинка така маленька. Стрів її, пообіцяв. Бо вона ніколи не була в пущі.
Бортник знов довго думав.
– А постривай-но!
– озвався нарешті. Вміло й швидко став спускатися вниз, і тільки тепер Сивоок побачив, що той ховався за одною з бортей, певно, мав там обладнану засідку, з якої бачив навколо все, сам залишаючись непомітним.
Він зіскочив на землю, тримаючи напоготові натягненого лука з виціленою просто в Сивоока стрілою, і недовірливо став наближатися. Був зовсім маленький, пошарпаний, мовби щойно вирвався з ведмежих обіймів, але обличчя мав розумне, кмітливе, надто ж очі - в зеленому блиску, хитрі й меткі.
– Здоровий єси, - так само недовірливо промовив бортник.
– Меча Родимового учився підіймати, - виправдовуючись, сказав Сивоок, - а меч був важкий. Ні в кого таких не було.
– А Родим - хто?
– Дід мій.
– Де ж він?
– Убитий.
– Ага. Що ж маєш діяти?
– Не знаю.
– А ота квітка?
– Ну, знайду її, віднесу Величці, а потім - не знаю.
– Брешеш. Нащо носити квітки? Де ростуть, хай собі ростуть. Хто це їх мав носити?
– Та я не знаю. Пообіцяв Величці, бо вона ніколи не бачила.
– Однаково брешеш. Маєш же ти щось робити. Борті доглядати, ловити рибу або звіра, добувати скору…
– Нічого не знаю.
– От аби я тобі повірив, - сказав з якимсь жалем малий бортник.
– То що?
– без особливої цікавості поспитав Сивоок.
– А те, - відмовив той і відхилив лука набік.
Сивоок переступив з ноги на ногу, бо досі боявся бодай ворухнутися, остерігаючись, що дурнуватий бортник прошиє його стрілою.
– Знаєш, - сказав знову бортник.
– Тебе як зовуть?
– Казав уже - Сивоок.
– Гарно. В тебе справді сиві очі. Таких я не бачив ніколи, Мабуть, не брешеш, раз у тебе такі очі. А я - Лучук. І батько в мене Лучук і дід. Бо всі дуже влучно стріляли з лука. І я. Хочеш, у той сучок он попаду?
– Ану ж спробуй.
Стріла
– Ну?
– поспитав той.
– Гаразд.
– Тепер бачиш? Я тебе навмисне не влучив.
– Гм.
– А ти небалакучий.
– Та ні.
– Знаєш, у тебе брат є?
– Сказав же: нікого.
– Ав кожного повинні бути брати.
– Хай.
– В мене теж немає. Знаєш, - Лучук завісив свого лука на плече, він сягав у нього до самої землі, Сивоок подивувався навіть, як міг малий натягати тетиву.
– Ти вже неси свою квітку, а потім повертайся до мене і станемо братами.
– А як це?
– Ну просто - брати. Завжди разом, один за одного і один для одного.
– І що?
– А потім утечемо звідси.
– Куди ж?
– За пущу.
– Я з пущі нікуди не хочу, - сказав Сивоок.
– Ну, ти приходь, тоді домовимося. Я тобі розповім. Ти ще не знаєш. Прийдеш?
– Ну, - Сивоок думав.
– Не знаю. Може, й не знайду тебе.
– Та що! Це так просто. Иди, йди - і вийдеш на наші борті.
Сивоок трохи подумав ще, але очі в Лучука сяяли так чисто й чесно, що він вирішив бути відвертим до решти.
– В мене тур є, - сказав він недбало.
– Тур?
– недовірливо підійшов до нього Лучук.
– Вполював?
– Живий.
– То як же він - у тебе? В пущі?
– В пущі, але мій. Знаю, де лежить. Поранений.
– Відвідаємо його тоді. Гаразд?
– Як я повернусь.
– Ну, я ждатиму. Хочеш, я тобі подарую що-небудь? Стрілу або ніж?
– Не треба, - відмовив Сивоок, - однаково нічим віддаровувати. Не маю нічого.
– Ти ж голодний!
– згадав Лучук.
– Давай нагодую тебе. Маю хліб, а меду зараз добудемо. Але щоб прийшов.
– Прийду, - пообіцяв Сивоок.
Обіцяти легко.
Він ще не знав безлічі речей. Не бачив великих міст, і здогадувався трохи про них по купцях, що їх спостерігав у Родима. Не знав ні бояр, ні князів, ні імператорів і майже не чув про них і не уявляв, який може бути зв'язок між ним і далекими володарями. Найголовніше ж, що Сивоок зовсім не уявляв, у який час він живе. А то були дивні, каламутні часи. Часи, коли люди дозрівали швидко, старіли рано, часи, коли чотирнадцятилітня королева наказувала задушити вночі свого шістнадцятилітнього чоловіка (застарий для неї) і сама приходила в темну спальню, стояла на порозі в довгій лляній сорочці, тримаючи високо над головою свічку, присвічувала своїм слухняним челядницям, які чинили розправу, скору і нещадну, і тупотіла ногами: «Швидше! Швидше! Швидше!» То були часи, коли одинадцятилітні єпископи посилали бородатих місіонерів звойовувати для жорстокого християнського бога нові терени, замешкувані дикими поганинами, і, суворо суплячи свої ріденькі бровенята, погладжували золоті панагії, прикрашені сапфірами і діамантами, слухали, скількох непокірних убито, спалено живцем, утоплено, порубано і скількох упокорено. «Не думайте, що я прийшов послати впокій на землю; не прийшов я послати впо-кій, а меч». (Євангеліє від Матфея, 10, 34.)