Дивовижна одіссея Феді Кудряша
Шрифт:
«Тайник! — промайнуло в хлопчиковій голові.— От здорово!»
Він став навколішки над ямою, зазирнув усередину. Темно, нічого не видно, в ніс ударило пліснявою і гниллю. Федя дістав з рюкзака ліхтарик, увімкнув його. В підземелля вели дерев'яні сходи.
Не вагаючись, хлопчик став спускатися по слизьких дошках. Десять… п'ятнадцять… двадцять… — рахував він східці, а сходам, здавалось, не буде кінця.
Аж ось спуск скінчився. Над головою — низьке склепіння, яке підпирали масивні восьмигранні колони. «Іти далі чи, може, повернутись? — на хвилинку задумався
Кроки гулко відлунювали в похмурому підземеллі. Доводилось раз по раз нагинати голову. Між колонами висіло павутиння, по стінах повзали стоноги.
Дорогу перепинила велика, кована міддю скриня. Віко її, на Федин подив, відчинилось легко. У скрині лежала шкатулка з червоного дерева з інкрустаціями. Хлопчик ледве підняв її — така вона була важка. «Мабуть, якісь коштовності, цікаво глянути». Кілька хвилин він морочився біля шкатулки, але марно. Відчинити її не вдалося.
«Гаразд, візьму з собою, коли вертатимусь назад», — вирішив Кудряш.
Підземний хід круто повернув уліво, і тут Федя мимоволі позадкував. На лобі виступив холодний піт, по спині поповзли мурахи: прямо перед ним лежав кістяк, поряд з ним зім'ятий шолом, круглий щит і уламок меча. Тут же — іржаві лицарські лати.
«Мабуть, тут генуезці билися за шкатулку, — подумав Федя. — Скільки ж років минуло відтоді? Сто?.. Де там сто — більше!»
Пробираючись понад краєм стіни, хлопчик пішов далі.
Підземелля поширшало. Тепер стеля була вже високо над головою. Стіни, облицьовані полірованим рожевим мармуром, переливалися у світлі ліхтарика. Це вже був не коридор, а великий зал. Підлога, викладена кольоровими плитками, лежала, наче гігантський павичів хвіст. У центрі було підвищений, мов естрада; на ньому бронзова постать воїна зі списом.
Над Федею, попискуючи, пролетів кажан, далі другий. Хлопчик мимоволі зіщулився. І тут його увагу привернули двері.
З мелодійним дзвоном двері відчинились, Федя зайшов у невелику овальну кімнату. В глибині виднілась ніша. В ній розпластав могутні крила срібний орел із смарагдовими очима. З його дзьоба тонкою цівкою стікала вода.
Федя, що давно вже відчував спрагу, дістав з мішка порожню баклажку. Та тільки-но він підставив її під струмінь, як води не стало.
«От лихо, невже не тектиме більше?» — скрушно подумав хлопчик і відвів руку з баклажкою. І в ту ж мить з орлиного дзьоба знову потекла вода. Кудряш хутчій підставив баклажку — води наче й не бувало!
«Що за нісенітниця! — здивувався Федя. — Заворожена вона, чи що? Ану спробую ще».
Та й цього разу нічого не вийшло. Обурений, Федя схопив орла за дзьоба і щосили потряс його. І в ту ж мить у напівмороку блиснули смарагдові очі птаха, випромінюючи яскраво-зелене світло. Кімнату осяяла багряна заграва. Федя відчув, як підлога стрімко втікає з-під ніг. «Що сталося? — з жахом подумав він. — Куди мене несе? Як я виберуся звідси?»
Якась невідома сила все швидше й швидше несла Федю вниз. Над головою щось тріщало, скреготіло.
Мимо пролітали стіни з якимись загадковими знаками, написами. Потім промайнули вогняні римські цифри: XIX… XVIII… XVII… XVI… «Що це значить? — намагався збагнути Кудряш. — Де я?» — і він знепритомнів.
…Свідомість повернулася так само швидко, як і зникла. Федя підвівся, намагаючись згадати, що з ним сталося. Віддалік мерехтіло слабке тремтливе світло. Хапаючись руками за липкі, оброслі мохом стіни, хлопчик непевною ходою рушив на світло. Ноги були важкі, мов поналивалися свинцем, серце калатало, в голові усе ще макітрилось…
Він згадав, що в термосі є кава і розв'язав рюкзак. Гаряча запашна кава додала йому сили.
Сяк-так Федя дістався до виходу і мимоволі зажмурився-від яскравого денного світла. Перед ним була схожа на підкову морська бухта, затиснута двома скелястими мисами. До моря з плюскотом збігала невеличка гірська річечка.
Мляві хвилі неквапливо лизали пісок. Над бухтою пролетіла зграя гострокрилих куцохвостих буревісників.
Федя присів на теплий ніздрюватий камінь. Солонувате морське повітря поволі зганяло втому і кволість.
Сонце хилилось до заходу. З-за скелястого мису, трохи накренившись на лівий борт, вийшов трищогловий парусник з низькими бортами. Корпус його чимось нагадував горіхову шкаралупу. Широкий біля днища, він звужувався догори. На кормі і на носі виднілись надбудови.
Забувши про все, Федя схопився на ноги. Каравела, справжнісінька каравела! Ну, звичайно ж: такелаж, рангоут, вітрила, — все як у справжньої! На фок-щоглі чотирикутний парус. Поверх нього—прямокутний марсель…
А каравела все ближче і ближче. Ось уже чітко видно на носі акростоль — дерев'яну різьблену фігуру бога морів Нептуна. Над двоярусною кормовою надбудовою, поряд з ліхтарем, майорить білий трикутний прапор із зеленим хрестом…
«Зовсім, як у Колумба!» — подумав Федя.
Каравела лягла на правий галс. Матроси, спритно видершись на реї, згорнули вітрила. Розмотуючи ланцюг, заскрипів кабестан. Здійнявши султан бризок, в море плюхнувся якір.
Від каравели відчалив човен. Гребці налягли на весла, і човен помчав до берега.
Вигляд матросів здивував Федю. Привертав увагу моряк у бордовій сорочці і блискучому мідному шоломі з шишаком, що нагадував каску пожежника. Поряд з ним на веслах сидів матрос у чорній куртці, розшитій золотими позументами, і низько насунутому на очі чорному капелюсі. Третій — у хвацько пов'язаній на голові жовтій хустці і синій сорочці. Четвертий був у всьому чорному. За рулем сидів голий до пояса бородань у білому тюрбані.
Заскрипівши днищем об гальку, човен ткнувся носом у берег. Матроси взяли на плечі барила і подалися до річечки, що плюскотіла, вливаючись в море.