Дивовижна одіссея Феді Кудряша

Росін Веніамін Юхимович

— А ця пурпурна хустка на шиї? — казав далі капітан, показуючи на Федин піонерський галстук. — А штани? Вони ж із найтоншого сукна. А де ви бачили такі застібки на куртці?..

«Це він про застібку-блискавку», — здогадався Федя.

— А черевики? Клянусь дванадцятьма апостолами і всіма святими, я таких звіку не бачив, хоч не раз доводилось бувати при дворі його величності короля Іспанії… Ні, ні, так одягаються тільки хіба що діти коронованих осіб! — переконано заявив Дієго.

Матроси

мовчали. Капітан обвів їх строгим поглядом.

— Хай Педро — дурень, — промовив він. — Але ж жоден з вас не змикитив, що за поважна особа потрапила до нас на каравелу. Дармоїди, живете в шістнадцятому столітті від Різдва Христового, а голови макухою набиті! Скільки ж вас можна вчити!

Матроси винувато поопускали голови.

«Значить, правда, — все ще не вірячи своїм вухам, думав Федя, — я не помилився. Машина часу перенесла мене в шістнадцяте століття. Ну ось, і попав ти, Федю, в епоху, про яку стільки читав і думав, в епоху великих географічних відкриттів… Щоправда, зустріли тебе тут, можна сказати, не зовсім привітно, та це ж просто непорозуміння… Мине небагато часу, і на каравелі переконаються, що я теж моряк… Кудряш заплющив очі.— А може, все це сон? — подумав він. — Може, я захворів і тільки марю каравелою, доном Дієго, Педро, матросами?» — Федя прикусив язика і мало не скрикнув від болю. Ні, ні! Сумнівів не було, він таки справді на середньовічній каравелі, і все, що відбувається навколо, — зовсім не галюцинація…

— Скиньте з нього петлю! Розв'яжіть Його! — наказав Дієго.

Першим кинувся до Феді Альфонсо, за ним ще кілька матросів. Заважаючи один одному, вони мало не задушили хлопчика, поки зняли з нього вірьовку.

— Ваша високість, — Дієго зірвав з голови капелюха і, махнувши ним, відступив крок та схилився перед Федею в поклоні,— я внсловлюю своє щире вибачення за неповагу до вашої особи. На борту каравели ви можете розраховувати на нашу гостинність. Сподіваюсь, плавання принесе вам задоволення, я зроблю все належне, щоб відвезти вас цілим і здоровим, куди ви тільки забажаєте. Гадаю, ваш найясніший батенько не обійде нас своїми щедротами і винагородить весь екіпаж…

Він знову схилився в поклоні.

Що залишалось робити Феді? Він тільки кивнув головою.

— Усі чули? — примруживши очі, глянув на присутніх капітан. — Ми матимемо силу грошей. А гроші всюди відчиняють двері. Маючи їх, ви ходитимете, як справжні гранди, іржавий якір вам у бік, у парчі й оксамитах, їстимете із срібних блюд, питимете найкращі вина…

У матросів мало не котилася слина від цих капітанових слів. Заманлива картина майбутнього очевидячки сподобалася їм.

Федя дивився на напіврозкриті роти, пожадливі усмішки, затуманені жадобою очі моряків, і йому стало моторошно. Заради грошей ці люди готові на все. Вони не знають, що таке справжні людські почуття, тут панує закон вовчої зграї: свої права утверджує той, хто сильніший. Від слабкого, переможеного, відвертаються всі, навіть друзі… Он Педро, усе ще зомлілий, лежить на палубі, а Альфонсо, якого він називав своїм другом, навіть пальцем не поворухнув, щоб допомогти йому. Ще б пак! Тепер Альфонсо всіляко намагається догодити Кудряшеві, дарма що кілька хвилин сам хотів підвісити його до реї. Альфонсо всміхається, морщачи свій плескатий ніс, простягає Феді баклагу:

— Ваша високість, — хрипко говорить він, — ковток доброго кастільського вина ще ніколи нікому не зашкодив…

Федя гидливо відштовхнув волохату руку з баклагою.

А тим часом Луїс, скориставшись з розгубленості хлопчика, уже по-змовницькому нашіптував йому на вухо:

— Будете повертатися до свого найяснішого батенька, зробіть ласку, візьміть і мене з собою. Буду вам вірним слугою до могили…

Федя важко

перевів дух. Що ж йому далі робити? Сказати правду? Тоді-капітан зрозуміє, що ніякий він не герцогів син, отже одразу змінить своє ставлення до нього. Та він так само спокійненько повісить Кудряша на реї, як це хотів зробити Педро… Виходу нема — доведеться виставляти себе за сина якогось там імператора чи короля… «А втім, вони самі вважають мене сином герцога. Хай так і буде, а там побачимо…» — вже заспокоюючись, вирішив Федя.

Він згадав, що герої громадянської війни Григорій Котовський, Олеко Дундич, Олександр Пархоменко, безстрашний Камо не раз проникали у табір ворогів, видаючи себе за баронів і графів… А невловимий розвідник Микола Кузнецов, переодягнувшись гітлерівським офіцером, ходив по Ровно і Львову, роздобуваючи найцінніші відомості про плани фашистів… А Ріхард Зорге, а Іван Кудря… Що ж, хай вважають його за герцога.

— Дозвольте запросити вашу високість до мене в каюту, — промовив капітан і ступив крок убік, пропускаючи хлопчика вперед. Вже йдучи слідом, Дієго знову повернувся до матросів: — Кожен з вас мусить виконувати накази герцога, як мої власні. І щоб ніхто й пальцем його не зачепив… Зрозуміло?

— Зрозуміло! — хором відповіли матроси. Хтось болісно застогнав. То прийшов до тями Педро. Охаючи і хапаючись руками за голову, де проступила кров, він сів. Та ніхто, одначе, не звернув на нього уваги.

Педро відкрив круглу баклагу, що висіла и нього за поясом і жадібно відпив кілька ковтків. Мабуть, вино надало йому сили, бо він одразу звівся на ноги і, тримаючись рукою за щоглу, на якій ще недавно хотів повісити Федю, рушив уперед. З прокляттям і лайкою Педро кинувся на капітана, що повернувся спиною до нього.

У повітрі блиснула холодна сталь ятагана.

Розділ дев'ятий

АСТРАЛЬНИЙ ЗНАК

Обернувшись і вгледівши оскаженілого Педро, Федя скрикнув від страху. Зараз капітанова голова злетить з пліч, а потім така ж доля чекає і на Кудряша.

Але на Педро вже накинувся здоровенний моряк у білій полотняній сорочці. Наче ведмідь, підім'яв він під себе Педро і став викручувати йому правицю. Кисть у Педро побіліла, і він випустив ятаган. На допомогу морякові кинувся боцман, товстун Луїс та інші матроси.

Тільки тепер, зачувши гамір, капітан обернувся. Федю вразила його мужність. Жоден м'яз не здригнувся на обличчі Дієго, хоч той був на волосину від смерті.

— Я вдячний тобі, Доменіко, — тихо і спокійно промовив капітан. — Дарую тобі срібну іконку богоматері.

Дієго скинув з себе і одягнув ланцюжок з іконкою на шию Доменіко.

— Для мене велика честь, сеньйоре, зробити послугу вам, — промовив той.

— Багато з вас, — знову тихим голосом озвався капітан, — плаває зі мною не перший рік. Бували ми і в Африці, і в Індіях, і в Китаї… І всі ви знаєте, що я, хоч строгий, але справедливий, та й присягались виконувати мої накази. Отож, дозвольте мені покарати клятвовідступника, що, мов боязкий шакал, підкрався ззаду і напав на свого капітана. Ану, пустіть цього негідника, — наказав Дієго.

Педро упав навколішки. Схлипуючи і розвозячи сльози по брудному обличчю, він заголосив:

— Я не винен, клянуся святою Мадонною! Це все він, клятий хлопчисько! Змилуйся, доне Дієго! Лихий мене підвів!

Та капітана не розчулили сльози Педро. Він сказав так само, за звичкою, крізь зуби:

— Яку ж кару ми придумаємо йому?

— Повісити! В петлю його! — гримнули грубі голоси.

— Ядро на шию і за борт, — запропонував Доменіко.

Несподівано наперед ступив товстун Луїс. Єхидно посміхаючись маленькими очицями, він сказав поквапливо, ніби боячися, що його переб'ють: