ДО ЕР. Вибране

Кіяновська Маріанна

«Анатомія втечі у жили чи травня, чи літа…»

Анатомія втечі у жили чи травня, чи літа. Я тектиму із кров'ю в тобі, але ти не суди. Так покутують вирок, і посаг, і борг. Суламіта — Уселенська печаль із надтятих душею судин. Я спокутую все, навіть більше, ніж можу і мушу, Як данайські дари або ж дивні оази пустель… Я кохаю тебе. То від щастя я вигризу душу, Щоб не вила в розпуці на місяць… А решта — пусте… Це ж не золота жили, не ігри з життям в Ельдорадо, Це всього

лиш любов, безпросвітна, як небо нічне. Я кохаю тебе. І сьогодні я виберу зраду. То чого ж ти, скажи, не пускаєш вмирати мене?

«Смирення хаос, почуттів гармидер…»

Смирення хаос, почуттів гармидер Сто років тому упіймав би нас. Ти був мені один-єдиний вітер, Що в надрах снів притулками почавсь. Стояла ніч і тихо сутеніла, І я була єдина, як печать. І чорна згуба іскрами синіла, Бо так над лісом крилами кричать. Віддай мені останній майже постріл, Поцілений ув одяг і слова. Земна обитель зім'ята, мов постіль, В якій лиш смерть, як мова, ожива — І знає все про кожного зі сущих. І все спитає, і забуде все. Ти тільки вітер — віщий, невидющий — Та хто ж тебе на небо вознесе?

«Вивищую тебе, вивіщую, як вмію…»

Вивищую тебе, вивіщую, як вмію, В котромусь із говінь, як плакала в гнізді. Я знаю нас удвох, і я часами мрію Словами одкровень, гудками поїздів. Бо відгомін плачу — як блискавка крислата, І кожен день — ніщо в притулку забуття. У човниках долонь душа шукає свята, Ховається у смерть і плаче, як дитя.

«Мене не впізнаєш, як тих, що приходять уперше…»

Мене не впізнаєш, як тих, що приходять уперше, Аж поки не стану в клепсидрі прозорим піском. Я стрінусь тобі, об сузір'я долоні обдерши, Наповнивши пальці небесним густим молоком. Бо значення слів ні тобі, ні мені не відомі. Ідемо повз світ, мовчазні хіроманти доріг. А потім, вві сні, ми з тобою зустрінемось в домі, Який ти в мені розбудив — а дожити не зміг.

«Зіграємо в партію долі, де чорне і біле…»

Зіграємо в партію долі, де чорне і біле. Ти будеш король на останній для себе межі, Подібній до смерті. Дорога пряма і безтіла. На матових шахах від смерку лежать вітражі. Поділено навпіл повітря — для дня і для ночі… Без права на подих прокинуся — і не засну. На двох циферблатах — тривання, якого не хочу, А стрілка хвилинна по колу вертає весну. То вліво, то вправо — то чорним, то білим шляхами… І що там під снігом, і що, коли снігу нема? Нам чорним по білому — легше, світліше до храму… Та біле згортає із дошки вода, як пітьма…

«Наглядати, збиваючи з квітів пилок…»

Наглядати,

збиваючи з квітів пилок: Ейфорія дощу, загусання проміння. Я караю себе — мимоволі, щокрок — Оббиваючи ноги об свіже каміння. Не забудь мене вмерти: я нині піду. Не забудь не забути: я майже щаслива. То не жінка ридає в твоєму саду, То у зелень брунатну вгризається злива. Поцілуй мене в очі — і ще раз, і ще — Нетутешню, як світ, що лишився без Бога… Я караю себе мимовільним дощем: Наче жінка, печаль, і печаль — як дорога.

«Отже, звідки ітиму в прозорі поля неповернень?..»

Отже, звідки ітиму в прозорі поля неповернень? Чи згадаю імення? Чи літо мене збереже? Проминання тривожні. Суниці настоюють червень. Я кохаю тебе — не учора, не завтра, а вже! Прозираю в очах іронічність — прости мені, Боже, Перехресні дороги з холодних твоїх берегів. Чи захочеш забути? А може?.. А може?.. А може?.. Це ж не вихор, а вирок. Не втома Господня, а гнів. Дрібно дихають ніздрі останньої в світі стежини: Їй тривога до ранку — як в бранному полі кістки… Я вертатимусь в душу єдиної тої людини, Що не вміла мене пригадати — або навпаки…

«Я тобі прикипіла. Я мала б тобі відтекти…»

Я тобі прикипіла. Я мала б тобі відтекти. Ціпеніє волога, що нині заклякла на вії. Як не ти, то коли? І скажи мені, де, як не ти, Приголубить долоню і душу холодну зігріє?.. Смак смиренної тиші… Любила тебе а чи ні — То не важить тепер, попри знаки щілин і ущелин. Озирнися до мене. Схитнися хоч словом в мені, Як не світлом, то смутком, хоч вітром хмільним, як не хмелем… Тонко тягнеться нитка. Жага затамована в річ. Наростання іроній — від ірію ближче до втечі… Це всього лиш любов перевалами котиться в ніч Від предтечі до Бога. Й від Бога — до знову предтечі.

«Епопея граніту. Стрункі обеліски серцям…»

Епопея граніту. Стрункі обеліски серцям. Тільки ластівки танго й призахідний прянощ левкою… Обиратимеш жінку (не та і не та, і не ця), Проминувши єдину, приречену бути з тобою, Їй мережива — плющ з рустикальною тінню листка, Їй шовками трава шелестить, обтікаючи груди. І пульсує печаль, наче жилка, бо шкіра тонка, Їй не буде дощу, як твого поцілунку не буде…

«Нащадок на щодень, на те вона й пітьма…»

Нащадок на щодень, на те вона й пітьма. Осині кубла зір і вікон дикі нори. Не осінь, а вода, бо істини нема. Є тільки друга я — й порожні коридори… Нащадок на щодень. Прийду тобі, коли Усе в мені уб'єш — і все мені зоставиш… Не дай мені слідів. І музику спали… Тремчу тобі — як звук на білих стинах клавіш…