ДО ЕР. Вибране

Кіяновська Маріанна

«Ти мовби приходиш в алею, що ніби без меж…»

Ти мовби приходиш в алею, що ніби без меж, І парк — аки ангел, що губить на вітрі пір'їни. Ти теж невагомий, ти теж кінцесвітній, ти теж Очима намацуєш знаки і стигми руїни. Місцями містерій ступаєш — добра а чи зла. Несеш золоту невагомість, просякнуту жовтнем. Глухе підземелля туману — алхімія скла — Тобі суголосно відлунює чорним і жовтим.

«Я надто жінка. Знаєш, я така…»

Я

надто жінка. Знаєш, я така, Яких ніколи більше не буває. Цей білий мармур зимний, як рука. Вже маю сад. Бракує тільки раю. У статуй пам'ять майже як санскрит: Відмовсь від мови, хай вона минеться. Я довгий надто давній манускрипт, Покладений якраз навпроти серця. Бо надто жінку втратив — і нема… Якби ж то знати та якби ж то вміти! Так холодно, немов чужа зима Кладе долоні на останні квіти… Не той, що ти, а той, що майже вмер, Кажан спіткнеться, втративши опору. Бо це не сутінь, зіткана з химер, А майже вічність, стиснута в покору…

«Ця карафка — як доля, однак — недолито вина…»

Ця карафка — як доля, однак — недолито вина: Три ковтки — до рятунку, чотири — до рідної хати. Я кохаю тебе, і триває священна війна, У якій замість зброї — уміння твоє забувати. А тому не дивуйся ні богом своїм, ні людьми. Що лишаю тебе на порозі — чужого в чужому. Буду ще одна я в передприсмерку, де за крильми Непроявлений простір живого далекого дому.

«Пишу я грішно. Як мені втекти…»

Пишу я грішно. Як мені втекти Із вічності, важкої, наче віно? Прийди до мене в сенси — й захисти, Бо я й твоєї мови середина. Паперу клапті. Бог мені спасе Усі слова, що стала забувати. Краєчок світу. Наді мною все — Уміщене у «вірити» і «знати». І ця любов болить мене в мені, І зупиняє подих на півслові. Прийди до мене, щоб сказати «ні», Ввігнавши в руки цвяхи іграшкові. Хай до Голгофи — тільки щоб іти. У вітрові долоні прополощу. Навиростали з куряви хрести, Немов також збираються на прощу.

«Шукаю дім. Ключа при нім печать…»

Шукаю дім. Ключа при нім печать. У тілі входу — таїна і тиша. Тут народилась. Тут живі мовчать. Тут скоро вмру — і слова не залишу. Прамолоко, розхлюпане в вітрах І зблисках перетворень оксамитних, Ховається, мов сіль, в Чумацький Шлях, Лякаючись людських законів митних. Не дай мені моїх благословень, Не чуй мене із простору сухого. Бо прийде ніч, і ще раз ніч, і день, В якому затамуєш колір Бога. І ти — один, народжений із трав, І мова — та, з якої не поверну. Нехай фіал для тіней ста заграв Прийме, як суть, зорю мою і скверну.

«На столі залишаю щоразу папір і папір…»

На

столі залишаю щоразу папір і папір, І оскомину статуй, яким набридає писати… Не пускай мене в сутінь — і жодному слову не вір Про моє небуття біля майже набутого брата. Ген біліє душа, дрібно списана болем судин. Як підмайстер сходинок (клітинка, клітинка, клітинка), Зачиняючи вікна ув осінь, рятую жасмин, Що пронизливо пахне із білого саду сторінки… Тіні гайстрами скачуть, лишаючи гострі сліди. Не забудь попрощатись, коли відлітатимеш в ірій… На столі залишаю, щоб ще повернутись сюди, Самоту неофіта в його недосправдженій вірі…

«Зламався світ об серце: не люби…»

Зламався світ об серце: не люби. Я витримаю, я, здається, сильна. Стоять обійми Божі, як горби, — Важкі й далекі. Туга божевільна, Мов спека, тиха. Дихає гроза. Збирається на блискавку із градом. Мені крізь око падає сльоза. Останнє гасне яблуко над садом. І все нараз здається не моїм: Рука ламає вечора галузки. Стемніле небо розбиває грім, Як плесо і як дзеркало, — на друзки.

«Я смертниця міста, в якому бракує тебе…»

Я смертниця міста, в якому бракує тебе. Я бранка цих брам, я вмираю, мов риба у руслах Присохлих фонтанів, я птиця, що крильми загусла В розтерзане небо — як око прозоре й сліпе. Бо смерть неминуча, як запах міських нечистот, Як гомін шкільного подвір'я, різкий і невтомний… Бо я з-поза тебе, і мій поцілунок судомний Приречено-чистий, як проклятий Богом народ.

«Сухі монастирі порожніх гнізд…»

Сухі монастирі порожніх гнізд Були як зорі, скинуті із неба. Тривав великий журавлиний піст — І наставала радості потреба. Ти міг лиш чути — бачити не міг: Монахи з протрухлявілих шпаківень Молились, щоби випав перший сніг У ніч, коли озветься сьомий півень.

«Ніхто не вічний, тож ніхто не з нами…»

Ніхто не вічний, тож ніхто не з нами. Тремтить повіка, вперта в забуття. Далекий простір вистраждано снами — На все життя, і знов — на все життя. Насни мене, як звершене в безодні. Моя любов — немов земна трава: Розтоптана і скошена сьогодні, Вона на віки вічні ожива.

«Прийшов, побачив, переміг, знесилів…»

Прийшов, побачив, переміг, знесилів Від спогаду, від того, що забув. Нашарування тіней у берилі — Як несвободи тектонічний зсув… Люблю тебе, бо ти мені нізвідки. Люблю тебе, бо ти мені весь час. І босі ноги — порожнечі свідки — Стають як крила ангелів для нас.

«Яструбине вино, яструбине крило для Марії…»