Добло і зло
Шрифт:
Васі стає не просто скучно. Його серйозно дратували ці пачки незнайомих виразів і підкреслено байдужі інтонації. Найсильніше ж він смикався, коли ми втрьох дзвінко реготали з чогось, що йому смішним геть не здавалося. Фашистки.
Я чесно не можу згадати, чи ми тоді говорили ще про щось з Васьою. Можливо, й говорили, бо пам’ятаю, він якось знічев’я, ніби посеред фрази, встав і демонстративно почав відраховувати гроші. Ага, перед тим він встиг попросити рахунок, а ми й не помітили.
— Ти що, вже йдеш? — мене це справді здивувало.
— Так, уже піду. — Вася ледь стримував кипучу лють. Лють молодого гуцула. Не шотландця, правда, але ж гайлендера все одно. Боюсь-боюсь-боюсь…
— А чо так скоро? — ми всі утрьох зробили сентиментальні лиця, буравлячи очима Васіне серце і водночас косячись, чи заплатить він за весь рахунок. Як у справжніх гламурних сук, бабла у нас було гривень тринадцять на трьох.
— Та ще є справи. — Вася відрахував достатньо. Без щедрих, правда, чайових. Прощайте, тринадцять гривень…
— Ти ж казав, що справ нема… — Ну і навіщо я таке питаю.
— А тут з’явилися! — Вася ніяк не йшов, а все видивлявся в мені ознаки відчаю чи присоромлення. — Може, ти мене проведеш?
— Ну пішли… — Я піднялась з-за столу і пройшла за ним до гардеробу.
— Де твоя куртка? — Він починав мене лякати.
— Та нє, ти знаєш, там доста холодно, я ліпше тут тебе обніму на прощання. — Я зробила спробу обійняти цей фарширований Васьою костюм в смужечку.
— Я хочу тобі дещо сказати, — Вася зробив гнітючу паузу. — Знаєш, тоді, десять років назад, ми з тобою були людьми. А тепер один із нас дуже сильно змінився. — Знов пауза. — Не в кращу сторону.
— Та ну, що ти, Вася, зайве на себе наговорюєш. То життя в тебе таке — робота, діти…
— Я зараз не про себе. Мене ше життя пожаліло, Ірочька. А от із тобою…
— Всьо, Вася, папа, дуже приємно було тебе побачити! — Я здала назад, бо цей театр, де люді в ньом актьори, вже реально почав діставати.
— Я не договорив!!! — проревів Вася з гардеробу, але я впевнено (наскільки могла виражати впевненість моя спина, бо лицем я вже була обернута до дівок, з очима круглими і переляканими, як у персонажа аніме, що какає) сіла за наш столик.
— Он ушол, Карпа, — ніби з того світу долинув голос Василіси.
І одразу почав дзвонити мій телефон. Угадайте, хто дзвонив.
— Ану вийди надвір, я тебе прошу! — пекельно-болівудський Вася не полишав мене.
— Та ні, дякую, іншим разом, дуже дякуємо за вечерю, дівчата переказують вітання, пап'a!
— Я не договорив, не кидай трубку!!!
— Пап'a, цьом-цьом!
Пі-пі-пі, — почув Вася, якщо не розчавив свій мобільний в лещатах праведного гніву. Не розчавив. Наярював знову й знову, але я не відповідала. Сиділа і боялася, що Вася тепер мене вб’є. Повішає на пожежній драбині за кусок брандспойта, якого сам ніколи не тримав своїми білими пальцями-сосисками з обручкою на підмізинному.
— Н'да, Карпа, шо ти скажеш. Ми в шоці. — Констатує
А Надя уявляє себе музою Стівена Кінга:
— Інтєрєсно, что би било, єслі би он нє ушол…
Вася. на щастя, пішов, а рибу його тільки-но приносять. Так і не встиг він у неї харкнути. Чи сказати про неї щось погане. Рибу порятовано. Тож ми спокійно і вдоволено. хазяйські діти, покинуті батьками посеред великого міста, просимо офіціантку загорнути нам Васіну сьомгу-гриль із собою. Нам же ще в гості йти до поки що бідних молодих дизайнерів. Рибка їм у подарунок — це ж ліпше за шоколадку і навіть за глазуровані сирки.
Наступного дня мені дзвонив переляканий Вова Завадський, в минулому мій вчитель біології в Яремчі, а тепер модний київський ландшафтний дизайнер, кучерявий і нєжний.
— Слухай, дорога, що ти там такого вчора Швонькові наговорила, що він мені дзвонив в істериці просто серед ночі?
— Та нічо… — знизала плечима я. — Так, за життя поговорили. А чого йому тобі було дзвонити?
— Та бо то я дав йому твій номер. Він питав мене, чого я зразу не сказав йому, якою ти стала. Він би тоді не дзвонив.
— Угу.
— …А я йому: ніякою вона не стала! Може, це ти змінився?
— О так, людській еволюції немає меж.
Чи, може, навпаки, вона ходить по колу і скоро ми знову станемо самі знаєте ким. Але спершу зіграємо всі характерні, належні нам, болівудські ролі.
СІМ’Я, ВЕЧЕРЯ…
— Наш тато дупля не ріже, — каже мама про тата, що в цей момент силкується налаштувати тюнер на канал МТV. Найти канал і мене об одинадцятій годині, коли буде. випуск новин. Я там не просто якась зальотна героїня світських хронік, я ті новини веду, ага. "А тато дупля не ріже", — каже мама. Тато, тим не менш, канал знаходить і налаштовує. На другий день. А на третій день я збиралася з цього каналу звільнитися, так що навряд чи вони зможуть застати мене на екрані. Саме через це, мабуть, я поки що не зможу стати справжнім, емоційно виправданим членом родини. Так і сидітиму ночами пелехатим письменником, лякаючись відображення своєї ж пелехатості у вікні, бо ж за вікном тим занехаяний дитячий майданчик, а ви самі знаєте, що на таких майданчиках відбувається у фільмах жахів. Ех, телевізор-телевізор. Бе.
— Щось мене ці новини дістали вже по самі помідори, — показую я чогось на шию. — Остогидло мені бути їх ведучою.
Батьки перестають жувати — дія відбувається якраз під час Різдвяної вечері — і мовчки чекають продовження спічу Пилипа-з-конопель. Пилипом я зараз вискочила буквальним, бо друг мого друга ростить тут-таки, в Яремчі, найкращу високогірну траву на світі, а справжні друзі — це ті, що діляться найкращим. А як батьки люблять накурених дітей — їїї! — бо ж діти в цей час раді поспілкуватися і з гарним апетитом, багато їдять. Отже: