Добло і зло
Шрифт:
— Та я думаю… може, кулінарне шоу зробити? Таке, дурне, поближче до народу?
— О, це гарно! — каже мама.
— Ну, — погоджується тато. — Як ця, Даша Малахова… Знаєш? Нє? На Інтері.
— Дуже гарна дівчинка, — вставляє мама.
— Ну, як вона мені подобається! — добиває мене тато.
— І вона професійний повар! — мама.
— А звідки ти знаєш? — тато.
— Та бо в неї мама на весіллях закарпатчикам готувала, — авторитетно пояснює мама.
— А вона сама кудись на заробітки їхала, бідна дитина, — жалісно тато.
— В Португалію.
— Нє,
— І так вона говорить все — оп, оп… уп… трась, чік! — Тато артистично зображає ці та інші Дашині попискування й прицмокування.
— І голос такий хриплуватий…
— Чимось на тебе схожа!
— Гарна така дівчинка. — Це вже сьогодні звучало, але прозвучить іще раз:
— Дуже гарна.
От, бляха, найшли мені сестру. Та яку там сестру — найшли собі дитину! Іди ти, дівчинко (я, в сенсі), зі своїми новинами, куди очі світять.
Бо потім в них іще йдуть медитації на пальці-сосиски Бориса Бурди, роздуми про сибаритські нахили Макаревича і спосіб нарізання цибулі, не відриваючи ножа, що його застосовує ще якийсь телевізійний зірковий дяпан. Останнього люблять найменше, бо, судячи з його пики, їсти те, що приготувалося на програмі, сам він не сильно любить.
— Так не чесно, — знизує плечима тато.
Добре ще, що мені не розказують, що думає з цього приводу тьотя Слава, наша сусідка. Бо тьотя Слава — вона взагалі безпристрасний колодязь народної мудрості.
— Ой, Лесько, ну шо ти собі думаєш? — казала вона якось моїй мамі. Мама:
— В смислі?
— Ну та шо твоя Ірка так довго заміж не виходить.
— Та не хоче, то й не виходить… — Мама ніколи особливо не висла на мене з цього приводу. Треба віддати їй належне — в Яремчі, де у 22 роки тебе вже вважають безперспективною старою дівкою, тримати євроемансиповані позиції не легко.
— Та бо я тобі можу дати такий відвар, — провадить тьотя Слава, — що якщо дівчина миє ним голову, то точно на цей рік вийде заміж!
— Та нє, дякую… — ввічливо з'їхала мама, — вона сама вирішить.
Ех, мама-мама. Взяла і провтикала моє щастя. Раптом був би в мене чоловік порєдний у норковій шапці?! А так шо? Вкотре і знову forever young. А як інакше вести ці МТV-новини?
Я І МОДА. ЯК МИ НЕ ЗУСТРІЛИСЯ
Боже, як же мені у віці десяти-одинадцяти років хотілося мати фіолетову "юпку-рєзінку" й салатові "лосіни". Плюс білі "красовки" з кислотно-рожевим шнурком на одній нозі й кислотно-зеленим на іншій. Яким це видавалося тоді шиком, якою ультрамодною комбінацією, що вмішувала тебе в омріяний натовп носіїв таких же чудернацьких поєднань, а значить, робила "правильною тьолкою". Почекайте: чи тоді вже була настала епоха "мальвін"? Бо я мала джинси просто "мавін" і через те гірко страждала. Так само як в реальності, замість омріяних фіолетових (ну бодай рожевих!) лосін і салатової рєзінкі в мене й те, й інше було чорним. Бо мама казала: "Худить". А про фіолетове з салатовим казала: "Несмак і сільпо".
Так я собі то й запам'ятала. І дотепер ношу все чорне — чорні чоботи, чорні вузькі джинси, чорний светр на замку, чорну майку, чорну куртку з чорним
Коротше, як ви вже зрозуміли, чи зрозумієте, кинувши на мене жалісний погляд, я і мода не зустрілися. Хоча чесно намагалися. Призначали побачення, лазили по сайтах VOGUE, просили стилістку Машу пошукати в бутіках для мене щось актуальненьке. Всякчас то не було мого розміру, то футболка, що сподобалася, коштувала, як пів моєї нирки. А нирка мені теж подобалася.
Я безнадійно немодна "маладая женьщіна", і у всіх журнальних фешн-дрешн колонках, де звйозд запихують або в клітку ЄС ЄС ЄС, якщо вони одіті відповідно до останніх тенденцій, або в НОУ НОУ НОУ, якщо вони щось провтикали чи показали зайвих сантиметрів цицьок в декольте, мені би придумали окрему кліточку КАРПА, ГОУ ХОУМ. Ну, та я ж і так люблю вдома сидіти. І навіть не мрію домішатися до білявок із сірим корінням волосся і таким же умом, повіддирай хтось з них козирні лейбочки. Але насправді це я так огризаюся — із заздрощів.
Все життя, до появи в ньому Рибочки, мені доводилося бити копитцем об поріг на виході, викрешуючи золоті іскорки, поки мій актуальний бойфренд чепурився перед дзеркалом.
— Якась я геть хуйова тьолка, — жалілась я вголос, — бо чого це в мене одягання займає три хвилини, а в тебе тридцять?
Правда, я не завжди такою бувала. Могла й сама по півгодини збиратися, а потім ще кричати, плакати і битись головою об вхідні двері — бо тупо не могла згадати, куди запхала останню чисту футболку чи джинси, а надворі чекало таксі або вже десь рушав мій потяг.
Поява служниць та домогосподарок у моєму побуті не дуже допомагала стишити жахіття модного існування. Ці прекрасні жінки-трудівниці — вкрай необхідні у житті такого як я, капарила, — часто-густо і геть-чисто користувались якоюсь неприступною мені логікою в сортуванні моїх речей. Можливо, вони складали розкидане за ознакою "тепле-холодне" або "червоне-зелене", але мої труси, як правило, опинялися вкупі з моїми товстелезними й кусючими, на випадок ядерної зими, шерстяними светрами.
— Лєна, — зверталася я до моєї київської хаусмейд з приводу зниклого ланкійського батіка, — ви не бачили такої картини на полотні — яскрава така мандала, мммм кружечок, в сенсі, з візерунками і звірами там всякими?
— Оце? — Лена принесла мені шарф.
— Ні. Там таке квадратне полотно.
Лєна принесла якусь мою гівняну картинку на картонці.
— Ні, Лєна. Нам потрібна картинка на тряпочці.
Лєна принесла ганчірку. Я не знаю, що то була за шмата, може, в сусідів під дверима лежала.
— Лєна. Мені треба не просто тряпочку. А тряпочку з картинкою на ній.
Коли Лєна принесла мені щось важке, металеве, я припинила пошуки. А батік за кілька місяців знайшовся сам — тусувався ріднесенько в компанії синього відерка і поролонової швабри. Тряпочка, вона й є тряпочка.