Добло і зло
Шрифт:
Ну, і як ви гадаєте, ким міг бути Каричорт для роздратованого постійним з його боку "Бик. Би-ик!" Богдана Виксюка, котрий за нещасним збігом обставин сидів прямо перед Каричортом?
— Ти… ти. Чорт проклятий!
Може, якраз тоді в глибинах дитячої душі й зародилася його ненависть до темних закутів людського світу. До чорта, до дідька, по-гуцульському кажучи. Через багато років Богдан Виксюк став священиком. Наставляє на путь істинний наших заробітчан в Чехії.
— Бодька, здоров, як діла! — якось зустріла його в Яремчі Олька Виксючка, однофамілиця, не родичка. Подібна прізвищна ситуація в Яремчі з Петращуками, Савчуками,
— Я не Бодька. Я отець Атаназій.
І папірчик їй показав офіційний. Що висвятився він і правду каже.
Клас у нас взагалі був унікальний. В "А" клас, до Марії Василівни, набирали елітарних дітей. Головно з групи "Малинка". Тільки окремим щасливчикам із "Калинки" вдалося туди прошмигнути. За могорич від батьків, ясна річ. А ми були в Яремчі новенькими, так що… Далі по статусу йшов клас "Б" у Лесі Дмитрівни. В нього конвертували групу "Сонечко", якщо не брешу. Ну, а тих, хто ні в "А", ні в "Б" не вліз, усіх нас, родом з "Калинки", взяла до себе зовсім молода й недосвідчене Орися Степанівна. Карочє, ми були атбросами. Планувалися скопом, як клас приїжджих і хуліганів, що зразу вилізуть на голову юній випускниці педінституту, відстійних двієчників, котрих при оглядах облавно треба буде десь закривати або відправляти подалі на екскурсію.
Але не так сталося, як міськвно гадалося. Орися Степанівна, мало того що була найкрасивішою людиною на землі, так вона ще й креативила конкретно. Такої мотивації в навчанні й творчості, якою заряджала нас вона, я більше ніколи не мала. Ні в умовах середньої школи, ні, тим більше, вищої. Вона так мистецьки нас задурювала й заманювала, що ми душу раді були продати, тільки би нас похвалили й причастили її магічною силою.
— Для Лариси зараз грає чарівна музика! — ці слова Орисі Степанівни я ніколи не забуду. Бо така мене тоді товста жаба давила, якої й юрському періоду не ввижалося. Чарівна музика з ксилофона чи музичної шкатулки грала тому, хто перший розв’язав задачу чи правильно відповів на питання. Або намалював найкращий малюнок. Тут би мені й смерть була, якби хтось краще за мене намалював. У мене й так трапилася багатогодинна істерика з подальшою депресією, коли Орися Степанівна якось поставила мені "4", бо мій малюнок був забагато потертий гумкою. Коротше, Лариса всіх нас обскакала. Ксилофон грав не для мене. Бєда-бєда, огорчєніє.
Якось ми з батьками прийшли були до їхніх друзів. І в них на поличці стояла точно така сама шкатулка, яку мала в своєму педагогічному арсеналі Орися Степанівна. Але явно не чарівна. Бо хіба мислимо, щоби будь-хто міг відкривати таке чудо і будь-коли запускати казкову музику? Лажа повна. Підробка китайська.
На літо, після першого класу перед другим, всі свої магічні речі Орися Степанівна роздавала на збереження учням. Таку честь теж треба було заслужити. Не пам'ятаю, що я там виробляла, але ксилофон мені таки дістався. Доста великий, сантиметрів п'ятдесят завдовжки, в світло-коричневому пластмасовому футлярі, з салатовими молоточками і з блискучими металевими клавішами.
— Фа-мі-ре-до-соль-соль, фа-мі-ре-до-соль-соль, фа-ляля-фа, мі-соль-соль-мі, ре-мі-фа-ре-до-до… — вигравала я, закрившись у дитячій кімнаті, "Жили у бабусі два веселі гуся. Один сірий, другий білий, третій в капелюсі". Все. Далі за появу трансцендентного третього гуся в головному уборі моє сольфеджіо не просувалося.
Коли
Орися Степанівна взагалі-то стала колись свідком значно серйознішого мого позору, ніж цуплення музичного інструменту. Орися Степанівна попалила те, що в початкових класах я писала любовні вірші. Попалила й зафанатіла.
— Як? — не вірила вона. — Ти це сама написала?!
— Сама… — червоніла я від того, що мою інтимну лірику прочитала старша тьотя. А ще від того, що тут треба було робити страшний вибір — між інтимністю та славою. Я дуже невпевнено вибрала славу. З того часу воно у мене й пішло…
Тоді якраз я перебувала в розпалі нерозділеного кохання до хлопчика роки на три за мене старшого. Звали його Владик. Він любив Віктора Цоя, бурмосив брови, як Віктор Цой, походжав, як Віктор Цой, і плював, як Віктор Цой. Коротше, мені теж довелося тоді тимчасово полюбити Віктора Цоя. Історія не знає відповіді на питання, чи здогадувався Владик про мої почуття. Принаймні, якщо й здогадувався, він нічим цього не виказував. І все би нічо, та тільки з ним в одному класі вчилася моя подружка Наталка Каленючка, котра регулярно видавала мені резюме Владикових дій і речень станом на таке-то число.
Першою красунею їхнього класу, а потім і всієї школи взагалі, була Таня Гринішак. Вона була схожа на великого гарного лева з чорними бровами. Ясно, що всі хлопці були в неї закохані по гробову дошку. І Владик не виняток.
Ти любиш Таню Гринішак,
Ну що ж, такий у тебе смак…
— горювала я в коричневому загальному зошиті. Такий зошит, без дурнувато страхітливих ведмедиків з зайчиками на обкладинці, більше скидався мені на справжню книжку.
Орися Степанівна відкрила мої страждання молодої вертерки випадково. Треба було на якомусь виступі щось декламувати про Україну, а я тоді була майстром кон’юнктурщини. Події стрімко рухалися до розпаду Совка, і в глухіших селах довкола Яремчі люди вже потроху вивішували жовто-блакитні прапори. Відповідно, героїко-патріотична лірика зростала в ціні. Особливо популярними були рими "волю — болю", "кайдани — пани" і "дуб — чуб". А вірш слід було починати з крику "О!"
О Україно, мати моя!
Стерпіла ти багато болю,
Та все ж здобула собі волю…
Ну і те де. (От бля. Писала би собі таке й далі — хєр би хто в бездуховності звинуватив. У спілчанські санаторії безплатно би їздила.)
Так от. Гортала я перед Орисею Степанівною той свій коричневий фоліант у пошуках достойного патріотичного вірша на утрєннік. А справжній патріотизм же завжди йде пліч-о-пліч з душевними пристрастями. От мене вчителька й засікла…