Долина совісті
Шрифт:
Влад відмовився.
Лікар поїхав уже по сьомій. Анжелу він прогнав раніше, десь о шостій. Наступного дня її пожиратимуть злість і образа, але післязавтра вона відречеться від них… А через два дні примчить сюди, у дім на відлюдді — несподівано виявиться, що вона забула шпильку під диваном…
Як довго вона лежала в його обіймах? Може, й спала так усю ніч? Відкіля ця бісова сентиментальність, не п’ятнадцять же їй років, справді?
До речі, скільки їй років — так і залишилося нез’ясованим.
Дивлячись, як втрачають прозорість останні два яйця, розбиті на гарячу сковорідку, Влад думав,
Холодильник був порожній. Влад вимив тарілку і виделку, акуратно витер крихти зі столу. Він устиг прикипіти серцем до цього будинку, хоч і розумів: рано чи пізно його доведеться змінити…
Ні, трейлер, трейлер і нічого більше. Трішки комфортабельніший варіант вагона на колесах, який ніде не затримуючись, колесить хоч би і по колу, аби не обтяжувати нікого і нікому не бути зобов’язаним. І жмутами летять обривки так і не зав’язаних пут…
Влад потрусив головою, бо йому навіч уявилася ця картина — як за ним тягнуться, летять за вітром сірі нитки, ніби рвані бинти. Змусив себе думати про інше: продаж будинку — це така морока. А за кілька місяців, якщо всі плани літагента щодо «Гран-Грема» реалізуються, можна буде купити трейлер і замінити машину на потужнішу…
Та хоч там як, завтра, у крайньому разі післязавтра, доведеться їхати. Ціле життя так: завтра, у крайньому разі післязавтра. Зникнути і сховатися. Дверима прищикнути неміцні ще пута…
Він поспішив до кабінету, дав щиглика Гран-Гремові й увімкнув комп’ютер. Попереду була ніч, щоб працювати, і день, щоб виспатися, а завтра увечері він поїде. Нічна поїздка крізь сніг схожа на політ крізь зірки.
Він ходив за Ганною хвостом. За довгі місяці стеження натренувався так, що в ролі шпигуна був би окрасою будь-якої розвідки. Щоправда, неодноразово зависав на межі провалу, і завше здавалося: кінець. Ось воно, викриття, тепер Ганна все зрозуміє…
Либонь, він був феноменально везучий. Або навпаки. Або непомітний у юрбі. Або звичайний, неяскравий, безликий. Двічі вона пройшла за два кроки, просто не помітивши його. А якось навіть помітила і впізнала — але легко повірила у випадковість. Це ж бо трапилося неподалік від університету…
Влад і радів, і ображався. Пишався своєю невловністю і катувався нею. Особливо важко було залишатися непомітним, коли з Ганною знайомилися на вулиці. Всякчас, коли Влад ставав свідком такого знайомства, настрій його псувався на кілька днів наперед.
Він не розумів, де в неї очі. Вона привітно бесідувала то з якимось хлопчиком з підворіття, то з підозрілим типом років під сорок, то з настирливим мотоциклістом, то з добре одягненим хлопцем, у якого на чолі було написано — в цьому світі він живе заради себе, коханого, і більше йому нема для кого жити. Замість того, щоб відразу дати всім їм відкоша, Ганна починала перепрошувати, щось пояснювати, мало не виправдовуватися за те, що не біжить відразу на побачення з першим зустрічним. У такі хвилини
Один хлопець занадився щодня проводжати Ганну до самого дому. У трамваї юрба притискала їх один до одного, і Влад, спостерігаючи за звичкою з іншого вагончика того самого трамвая, бачив, що навіть у напівпорожньому салоні Ганнин залицяльник мистецьки зображає юрбу, як це роблять іноді кишенькові злодії. Тих цікавлять гаманці — Ганнин же залицяльник користувався забороненим прийомом, щоб ніби між іншим обійняти дівчину, а Ганна анічогісінько не бачила — зазвичай кмітлива і розумна, вона ставала сліпою і наївною, тільки-но справа стосувалася елементарних життєвих питань. Влад же чудово бачив: вона не відчуває від «трамвайних обіймів» нічого, крім незручності, але заперечувати не наважується, бо ж салон, здається, переповнений…
Влад зненавидів нахабного старшокурсника й якось, коли той особливо старався в трамваї, — не витримав.
Він дочекався, поки залицяльник, провівши Ганну до дверей, не вийде з під’їзду. Нахаба перебував у чудовому настрої і щось весело насвистував собі під ніс, а ліхтарі довкіл будинку не горіли. Влад пішов слід у слід за хлопцем і швидко нагнав його.
Свист затих.
На мить Влад відчув, як холоне в животі й слабнуть коліна. Ще можна було прошмигнути повз, хлопець навіть не впізнав би у напівтемряві якогось там студентика, котрого й бачив лиш кілька разів у вестибюлі університету. Але Влад згадав, як мружилася ось ця нахабна пика, налягаючи на Ганну в гуркітливому трамвайному вагоні; Влад згадав — і, не даючи собі часу на роздуми, зацідив хлопцю кулаком у вилицю.
Владові уже доводилося поневірятися, жити на недобудованій дачі, в плацкартному вагоні, й певний досвід бійок він уже мав. Але супротивник навіть не спробував дати відсіч — звискнув, як жінка, і щосили рвонув навтьоки.
Влад легко наздогнав його: чкурнувши, Ганин залицяльник із суперника перетворився на здобич. Влада охопив азарт: він перекинув студента на землю, кілька разів садонув йому кулаком під ребра й прошипів, що якщо ще раз побачить свою жертву поруч з Ганною — розтрощить негідникові череп і розмаже мізки по асфальту…
Пригадуючи цей епізод, Влад завше кривився, відчуваючи невиразний, але від цього не менш жагучий сором. Наступного дня суперник у полі зору не з’являвся, а потім і зовсім зник, і Ганна, як здалося Владу, була скоріше задоволена, ніж засмучена…
Відтоді Влад, котрий ніколи не сказав їй ані слова, крім «будь ласка», та й то раз — відтоді Влад відчув, що Ганна — його.
Ні, з нею ніколи не станеться того, що відбулося колись з дурною дівчинкою Ізою. Прив’язавши до себе, Влад ніколи не залишить її одну. Він завжди буде поруч — от і вирішення проблеми. Ніколи Влад не зловживатиме своєю владою над людиною, скутою путами. Мільйони людей мріють вічно бути разом — а у Влада є реальний шанс здійснити цю мрію. Треба лишень наздогнати якось Ганну на вечірній вулиці, гукнути, щоб вона не злякалася…