Долина совісті
Шрифт:
— Так, — сказала трубка тоном королеви. — Я повернулася відразу ж, щойно виявила пропажу, але вас уже не було.
«А на зустріч з читачами вона, певно, прийшла, аби попросити свою сумочку», — подумав Влад в’їдливо.
І відразу здригнувся від вкрай неприємної, але поки дуже примарної думки.
— Ось що, — кинув рішуче. — Ви можете приїжджати хоч зараз… Я залишу вашу сумочку на поштовій скриньці. Просто простягнете руку і заберете — навіть якщо мене не буде вдома.
— Дуже ґречно, дякую, — повідомила слухавка.
А
Тому, і при смертельній загрозі, й у пошуках золотого зливка вона не повинна телефонувати Владові, котрий вигнав її з будинку, наче кішку, причому кішку драну…
Чи ця дешева пластмасова сумка на блискавці справді настільки їй дорога?
Трубка давно попискувала короткими гудками, а Влад сидів, втупившись у екран, де чимчикував Долиною Совісті Гран-Грем з товаришами.
Вона поводиться так, ніби дражнить пута.
Немає нічого гіршого — прив’язатися, перегоріти, а потім прив’язатися знову. Це болісно. Це — майже напевно смертельно. Багато років тому, прощаючись із Дімкою, Влад іще не знав цього.
Якщо відкрити нижню шухляду столу і припідняти одночасно всі папери, що там накопичилися, — на дні віднайдеться чорно-біла фотографія, майже не пожовкла від часу. Випускники спускаються шкільними сходами, щоб з жартами-примовками окупувати автобус…
От лишень не висуватиме Влад шухляди й не ворушитиме папери. Зараз він устане, загорне в газети чужу пластикову сумочку, віднесе на подвір’я і покладе зверху на поштову скриньку. Й — усе. На цьому історія з Анжелою знайде, нарешті, остаточний фінал.
— Сподіваюся, більше вона нічого не забула, — промовив Влад уголос.
У цей час за вікном просигналив автомобіль.
— Пане Палій! Вам пакет! Рукопис за дорученням «Усефільму»! Пане Палій, ви вдома?
Влад вийшов на ґанок. Хлопець років вісімнадцяти стояв біля воріт, розмахуючи великим конвертом, а за його спиною фиркав маленький кур’єрський фургон.
— Розпишіться тут, — хлопець шльопнув відомість на теплий капот. Влад узяв простягнену ручку, схилився над аркушиком у пошуках галочок-підказок…
Його вхопили за лікоть. Влад обернувся — замість кур’єра поруч стояла жінка в об’ємній рудій шубі.
— Можу я отримати свою сумку?
Влад обернувся до хлопця. Кур’єр радісно посміхнувся:
— А я підкинув вашу знайому, зараз же такі дороги…
Здається, він чекав на похвалу.
Влад перевів погляд на Анжелу.
Майнула млява думка: чому він повинен перейматися життям і здоров’ям цієї баби? Зрештою, якщо вона стане надміру
Так. Долину Совісті Влад не перетнув би й до половини.
— Можу я отримати свою сумку? — холодно повторила Анжела.
Влад розвернувся і пішов до будинку. Щось закричав кур’єр — ну, звісно, адже Влад не розписався про отримання конверта… Він повернувся. Поставив свій підпис. Знову пішов до будинку, взяв у вітальні з придзеркальної тумби сумочку з лазневими причандалами і знову вийшов у двір. Стримався, щоб не запустити сумочкою в Анжелу, і не відводячи погляду, простягнув їй забуту річ:
— Маю надію, ми більше не побачимося?
Отут вона посміхнулася, чарівно і водночас жорстко. У цій посмішці було й подвійне, і потрійне дно, у Влада сам собою підтягся мало не до ребер живіт.
— Певна річ, — запевнила Анжела.
Рушила до машини — кур’єр уже сидів за кермом. Взявшись за дверцята, жінка обернулася до Влада:
— До речі, як ви почуваєтеся? Подейкують, наче хворіли?
— Хто це таке каже? — перепитав Влад, відчуваючи, як затерпають від холоду щоки.
Вона не знітилася:
— Я намагалася розшукати вас через видавця, і він сказав мені…
— Він нічого вам не говорив, — рубонув Влад пошепки. — З чого ви взяли, що я хворів?
Вона знизала плечима. Відчинила дверцята.
— Стійте! — гаркнув Влад.
Дверцята гупнули. Влад стрибнув уперед і перепинив машині дорогу. Хлопець-кур’єр, судячи з усього, вже зрозумів, наскільки помилився, підвізши фатальну пані.
— Га? — розгублено запитав він, визирнувши у привідкрите вікно.
— Нехай ваша супутниця вийде, — попросив Влад. — Ми ще не договорили.
Анжела, котра зручно вмостилася на сидінні поруч з водієм, підняла й опустила вкриті хутром плечі. Влад рвонув дверцята. Анжела зробила спробу замкнути їх, але було пізно.
— На кілька слів, — сказав Влад, важко дихаючи.
— З якого дива? — холодно запитала Анжела. — Я повернула собі свою річ. Зачиняйте дверцята.
— Чому це ви вирішили, що я хворів?
— Хіба ні? — перепитала вона роздратовано.
Влад випустив дверцята, і Анжела миттю замкнула їх зсередини. Хлопець завів машину, і фургон невдовзі зник.
Влад довго стояв біля воріт і дивився вслід машині. Свіжий сніг засипав, згладжував ребристі сліди коліс на білому шляху.
Кепське передчуття.
«Нащо лишень я пішла з дому! — плакала Дея. — Дурепа я, дурепа, так мені й треба, ось умру на цій рівнині, буде мені наука на всеньке життя!
— Ми не підемо через Долину Совісті, — твердо мовив Грем. — Ніхто з нас не має шансів перетнути її… Тільки безсовісна людина, якій узагалі не знайоме почуття провини, виживе в Долині. Доведеться йти обхідним шляхом.