Долина совісті
Шрифт:
Він наполіг, щоб вони зупинилися в різних номерах. Час зустрічі залишився незмінним — щотри дні о дванадцятій нуль-нуль. Місцем зустрічі обрано було бар на першому поверсі.
Унормувавши в такий спосіб своє життя, Влад по черзі провідав літагента, видавця і кінопродюсера. Книга про Гран-Грема розходилася зльоту, фільм перебував на передзнімальній стадії, не за горами й комп’ютерна гра, тож Влад згаяв кілька днів у приємних, хоча й доволі нервових бесідах. Йому показували фотографії претендентів на головні ролі, сценарист довго і нудно пояснював різницю між літературним текстом і драматургічним доробком. Владу завжди здавалося, що він цілком цю різницю
Доведеться надалі спілкуватися зі сценаристом письмово.
Двічі або тричі його впізнавали на вулицях — діти і підлітки, тож він посміхався, вітався у відповідь і дивувався з власної байдужості. Ні радості, ні незручності, ні гордості — начебто так і слід, ніби саме так було завжди…
У день «ікс» він спеціально не запланував собі ніяких справ, пізно встав, смачно поснідав, трохи попрацював. Він не бачив Анжелу вже три дні, й об одинадцятій його стала охоплювати звична нетерплячка.
О пів на дванадцяту в двері легенько постукали. Влад обурився було такому порушенню ритуалу — однак це була не Анжела. Це прийшла покоївка із запискою: «Вибач, сьогодні о дванадцятій не можу. Давай о восьмій вечора».
Влад вельми холодно подякував дівчині. Повернувся в номер і сів попрацювати, але робота не рухалася. Тоді він одягся, вийшов з готелю і почвалав світ за очі; починалася депресія — чи то тому, що напружувалися, перетискаючи груди, обвиті довкруж нього пута, чи то просто через нове усвідомлення своєї принизливої прихильності до жінки безсовісної, не вартої уваги, чужої.
Адже їй самій іще гірше! Навіщо вона відстрочує зустріч, на яку сама чекає — не дочекається? Вагома причина? Це просто смішно… Либонь, тому, що порох треба тримати сухим, а крокодила — мокрим… Пута не повинні провисати — пута повинні напружуватися…
Але ж вона сама придумала зустрічатися за розкладом! Чи забула вже, як це, коли надміру натягнуті пута перехоплюють горло? Згадає…
Влада злегка нудило. Він зайшов до якогось кінотеатру, сів на задньому ряду, але несподівано для себе захопився розвитком подій на екрані. Влад убив у такий спосіб дві години, поборов легкодухе бажання повернутися до готелю — а раптом Анжела покається і прийде до нього в номер або хоча б зустрінеться в коридорі…
Він купив квиток на екскурсію по річці й три години стояв на палубі, наскрізь пронизуваній весняним вітром. Його невеликий досвід боротьби з путами підказував — свіже повітря на ранній стадії «голодування» трохи допомагає.
Коли він, похитуючись, у нечисленній юрбі інших екскурсантів висадився на берег, було вже майже темно. Назад їхати Влад зібрався на метро — але вже через одну станцію вивалився з вагона під співчутливими поглядами інших пасажирів.
До готелю він доїхав на таксі. Була сьома година сорок хвилин.
Він устиг піднятися у свій номер, умитися і одягти свіжу сорочку. І рівно о восьмій, зі щільно стиснутими губами, угвинтився в шумний цієї пори, тісний і прокурений простір бару.
Анжела сиділа в кутку. На високому столі лежала її сумка. Варто було Владу з’явитися в дверях, як вона — Анжела, а не сумка — підвела голову і зустрілася з ним очима.
Тільки не бігти! Не пришвидшувати кроку! Влад йшов, наче в янтарі. Ніби крізь чорну трубу, наприкінці якої маячило, підсвічене убогим світлом, напружене обличчя чужої йому жінки…
Власне кажучи, не зовсім уже й чужої.
Він сів на стілець, з якого зісковзнула сумка, піймав вологу теплу руку — і не витримав, заплющив очі. Господи, от би все життя так сидіти… або хоча б зайву хвилину… хоча б кілька секунд…
Мара минулася. Повернулася різка музика, запах тютюнового диму, тіснота готельного бару. Хтось мимохідь зачепив Влада плечем, і він розплющив очі.
— Привіт, — Анжелин голос звучав хрипкувато.
Влад хотів запитати у неї, які такі невідкладні справи зірвали їхню зустріч о дванадцятій. Хотів — але промовчав. Уважав це нижче за свою гідність. Натомість недбало поцікавився:
— Усе гаразд?
— Більш-менш, — невиразно відповіла Анжела. — Як твої справи? Усе задумане вдалося виконати?
— Більш-менш, — у тон їй відгукнувся Влад.
— Які маєш плани на вечір? — якось дуже по-книжковому запитала жінка.
Влад знизав плечима:
— Перекушу, вип’ю чогось… Попрацюю, якщо вдасться.
— Давай потанцюємо? — запропонувала Анжела.
— Тут? — гмикнув Влад.
— Ну, можемо піти до ресторану… Як у тебе з грішми?
— Могла б і пригостити, — пожартував Влад. — Багата спадкоємиця.
Він не очікував на таку Анжелину реакцію. Здається, вона ладна була встати і піти — але останньої миті залишилася.
— Пробач, — мовив Влад.
— Нічого, — кинула вона, не піднімаючи очей. — То підемо в ресторан?
Перші кілька хвилин (а іноді й годин) після зустрічі, коли провисають, послабляючи хватку, пута, прив’язана людина перебуває в слабкій ейфорії. Цю істину Влад теж вивів, виходячи з власного досвіду. (Пригадалася географічка. З характером була дамочка. Як вона зуміла поставити йому «добре», а не «відмінно»! Напевно, вона й четвірку з-під свого пера вважала великою милістю, нечуваним заохоченням…)
Він пив, і йому здавалося, що ніяк не сп’яніє. До кінця вечора він злегка захмелів — не надто й сильно, але вже відчувалося. Обійнявшись, вони з Анжелою піднялися на шостий поверх — там був її номер, а його номер — на восьмому. Анжела довго не могла відімкнути двері, зрештою Влад відібрав у неї ключі. Двері клацнули; за ними була темрява маленької вітальні, а за мороком були інші відкриті двері, за ним вікно, підсвічене далекими фарами, вуличними ліхтарями і мерехтливою вивіскою готелю. Анжела ступнула в цю напівтемряву, захоплюючи за собою Влада; обоє зупинилися у вітальні, жодному й на думку не спало вмикати світло. Влад подумав, що вони схожі на підлітків у чужому під’їзді. Хоча відкіля йому знати — він же ніколи не цілувався в під’їздах… Йому багато чого не довелось спробувати. І, напевно, вже не доведеться.