Долина совісті
Шрифт:
Він відсторонився. Анжела не випускала, м’яко притулилася до його грудей, лоскочучи жорстке волосся, підборіддя і шию.
Привласнити цю жінку… Привласнити. Зробити своєю. Жодна жінка не належала йому двічі. Ніколи.
Вона бажана. Вона вміє бути милою. Вона йому — ніхто…
Вона потрібна йому. Зараз. Уся.
— Я піду, — глухо сказав Влад.
Він балансував. Темрява вколисувала. Він стояв на паркетній готельній підлозі, як стоять на причалі, але не бетонному, а плавучому, понтонному, з прибитими з країв чорними ребристими покришками. Це вже не берег, але ще
Він хитнувся, вхопився рукою за стіну, випадково — чи ж випадково? — зачепив кнопку вимикача.
Клац!
Темрява здохла. Анжела замружилася.
— Добраніч, — тихо мовив Влад і, акуратно причинивши за собою двері, вийшов у коридор.
Він повернувся до свого номеру і, не роздягаючись, ліг на ліжко. Закусив кутик подушки. Приплющив очі.
Його шкіра пахла Анжелою.
Скільки їх було, жінок, які вранці зникали назавжди?
Червоний гумовий м’ячик, що скотився з доріжки в густі кущі. Минуло вже п’ятнадцять хвилин звідтоді, як Влад зачинив за собою двері її номера, двадцять хвилин…
Він різко сів на ліжку, накинув на плечі піджак, поспіхом замкнув двері й рвонув сходами вниз, не чекаючи ліфта.
Варто було лишень ступити на майданчик восьмого поверху, як коридорну тишу розітнув пронизливий жіночий крик. За стійкою з ключами скочила на рівні жінка в халатику, та Влад, випереджаючи її, вже влетів у коридор. Йому здалося, що десь наприкінці майнула тінь…
Крик затих. Двері Анжелиного номера були привідкриті.
— Анжело?
У вітальні горіло світло, хоча кімната потопала в темряві, а крізь двері ванної сочилися потихеньку волокна теплої пари.
— Анжело?!
У ванній було темно. Влад клацнув вимикачем, рвонув на себе двері, позад нього важко дихала жінка в халатику. І ще чийсь незадоволений голос перепитував у коридорі, що сталося і що це за бардак.
Світло у ванній і не думало вмикатися, а у напівтемряві хлюпотіла вода. Спершу Влад побачив тільки Анжелине мокре обличчя, потім зрозумів, що вона сидить у ванній, притуливши коліна до грудей, а потім розгледів мокре волосся, що плавало у воді, наче водорості.
— Закрийте двері, — глухо сказала Анжела. — Владе, вижени всіх геть… Проже… ні…
— Що сталося? — сварливо запитала охоронниця ключів.
— Жінка приймає ванну, — сухо кинув Влад. — Будь ласка, звільніть номер.
— Хто кричав?
— Таргана побачила, — сказав Влад іще стриманіше. — Вона не любить тарганів.
— Що ви таке говорите… у нас немає…
— Перепрошую, — Влад акуратно виставив халатик за двері. Чарівно посміхнувся напіводягненому чоловіку, визирнувшому з сусіднього номера і замкнув двері.
— Що сталося?
— Владе, — беззвучно прошепотіла Анжела. — Вла…де. Зачекай у кімнаті… Поки я одягнуся.
Він увійшов до кімнати. Видно було, що Анжела перед водними процедурами була вельми роздратована: одяг розкидано було де доведеться, скорчені пози светра, футболки та штанів наштовхували на думку про роздратування і навіть певне озлоблення того, хто їх розшпурював.
За дві хвилини Анжела вийшла, але була вона занадто бліда,
— Я залишила двері відчиненими, — почала вона, зупинившись на порозі.
— Сядь.
— Я думала… коротше, я залишила… І пішла до ванної. Потім відчинилися двері… без стукоту. Я подумала, це ти. Тоді світло згасло… я все ще думала, що це ти! Потім у темряві хтось увійшов до ванної… і я зрозуміла — це не ти. Я… мене заціпило, але я… все-таки закричала. Він… воно… постояло трохи, а потім пішло. Я почула кроки… За секунду по тому, як він пішов, увірвався ти… Може, він тому і пішов… Зрозумів, що не встигне мене втопити…
— Хто — він? — крізь зуби запитав Влад.
— Убивця, — пояснила Анжела. — Він хотів мене втопити. Це виглядало б, як нещасний випадок…
Рушник довкола її голови розмотався, пасмами збігали на плечі весняні з вигляду крапельки. Влад нарешті змилостивився — підійшов, обійняв її, притис до грудей, погладив по голові — так заспокоюють жінок, дітей і тварин.
І вона, певна річ, розридалася.
Ніч була довгою і нерадісною. Анжела крутилася на ліжку в номері Влада, — щоб заснути, вона наковталася якихось пігулок, тож очі її втратили хворобливий блиск і затяглися паволокою, однак спати вона все одно не могла. Влад сидів у кріслі навпроти, пив каву з термоса і намагався відновити в пам’яті свою пробіжку коридором — ті кілька секунд по тому, як він почув Анжелин крик.
Тінь наприкінці коридору… привиділася? Увесь цей дикий випадок загалом — правда чи фантазія? Виявляється, лампочка у ванній Анжелиного номера перегоріла. Може, ніхто не вимикав світло. Може, лампочка перегоріла і загасла, а Анжела, яка й без цього вже перетнула поріг істерики, домислила все інше? Двері не були зачинені… Але ж Анжела, з її слів, і не замикала їх. Протяг…
Поки виснажена риданнями Анжела вмивалася і ковтала пілюлі, Влад зробив невелику екскурсію в кінець коридору. Там, за рогом, виявилися двері, були й сходи, і звісна річ, жодних слідів. Розслідування результатів не дало — крім усвідомлення, що незваний візитер, хоч хто б він був, міг легко і непомітно втекти ось цими сходами…
Ночувати у своєму номері Анжела відмовилася. Влад відвів неї до себе й уклав спати, а сам усе намагався зрозуміти, чи бачить він перед собою жертву нездійсненого насильства, чи звичайнісіньку істеричку і панікерку.
Тінь наприкінці коридору. Анжела впевнена, ніби якийсь маніяк (переслідувач? найманий убивця?) втік, бо вона закричала і на сходах почулися кроки. Як лиходій зачув їх, якщо в нього від волання позакладало вуха? І на що він розраховував — що жертва мовчатиме, як мишка?
Коли Анжела нарешті задрімала, він спустився вниз, до портьє, і почав довгу, сповнену натяків розмову про сторонніх у готелі. Сонний портьє дивився на нього з підозрою і ворожістю, а тоді, зрештою, заявив, що ніяких сторонніх у готелі немає, а біля входу ночами чергує поліцейський. Влад повернувся до номера, почуваючись цілковитим дурнем.