Шрифт:
Андрій Процайло
Дозвольте злетіти
(оповідання)
Артур Твердолобий другий рік гасав по цвинтарі як здурілий. Зривав вінки з хрестів, розбурхував свіжі могили, завивав скаженим псом. Мав дар напускати на живих мурашки. А коли втомлювався, снував за рідкісними цвинтарними відвідувачами і намовляв на гріх. Усілякої гидоти він запас ще з добрих часів…
Але на Артура ніхто не звертав уваги. Він був невидимий, нечутний, ніякий… А до дрібних
Свіжі душі не були прив’язані до своїх хробачливих тіл. У шоку висіли дев’ять днів над могилою і гайда по родичах. А на сороковий — радісно злітали в небо. Як реактивний літак. Тільки без гуркоту, а зі світлом, від якого Твердолобого нудило. І якби його душа вміла блювати, то вивергнула б, напевно, за раз усі накопичені за життя гріхи. А так…
Чужа легкість і світло Артура бісили. За «життя» він не вмів пасти задніх — він їх знищував, як непотріб. А керував передніми… Передні, коли боялися за свої тіла, були м’якими, наче розігрітий віск церковної свічки, і скапували свої сили й уміння в ті посудини, що підсував їм Твердолобий. Колись Артур все знав, все розумів і все міг…
А тепер, коли його тіло невдячні родичі зарили в землю, навіть не уявляв, що має робити. Вище цвинтарної туї злетіти не міг, хоч лусни. Одного разу намовив чисту, мов сльоза, душу немовляти, щоб потягнула його вгору — ніяк… Вона старалася, аж іскри сипались зі щасливої — не виходило. Розумів, що гріхи не пускають, згадував життя, у дечому каявся — не допомагало.
Прокляв цілий світ. Від батьків, що його породили, до сільського священика, який за пожертвами до нього ходив, як по священну воду, а щоб розтовкмачити, як то може бути після смерті — розуму не хватило. Може, по-іншому подивився би на світ і третього бізнесу не вибивав. Бо той бізнес був іскрою до пекла. І так з собою не забрав, телепень…
Усе втратило сенс. Дружину з дітьми не згадував місяцями. Про якісь там багатства й мови не було. Одне крутилося на думці — злетіти! Покинути цей відстійник тіл і податися вгору, як всі! До Бога!..
До Бога?!.
Господи, який бевзь!.. На другий рік снування цвинтарем збагнути, що Бога треба просити, щоб забрав його?..
— Боже!.. — волав Твердолобий. Ухопився за Нього, як за соломину. — Поможи!..
Господь довго мовчав. Нарешті обізвався. На Великдень. Після всіх служб. Коли люди розійшлися святкувати.
— Не можу, Артуре, — сказав. — Я тебе прийму без проблем. Але ти спершу злети.
— А як? — вигукнув Твердолобий. — У тому й проблема!
— Думай. Мав голову нахапати гріхів, май, щоб спокутувати.
— Підкажи…
— Ти коли на монастирських землях завод будував, в мене пораду просив? — запитав Бог.
— Прости, Господи, — якби Твердолобий мав тіло, його лоб точно б у цю мить пом’якшав.
— Я то прощаю, але це мало тобі допомагає, як видко…
— Тоді хоч скажи, чи в мене є шанс?.. — запитав Артур.
—
Твердолобий сотні разів прокручував розмову з Господом. Він відчував, що саме в ній порятунок, бо навіщо тоді було Богові витрачати на нього час. А полегшення не приходило.
Тільки погіршення. Бо після розмови зі Всевишнім душа наче перекинулася з ніг на голову й так на усе дивилася. Догори дриґом. Фільми жахів ховалися, коли переглядав картини свого життя. А колись так не здавалося… Яке все непевне у земному житті. Думаєш одне, віриш в одне, робиш одне, а правильне — інше… Халепа. Ускочив — вистрибуй…
А що тут думати?.. Думання залишилося там, у світі речей. Відчувати треба!.. — вихором увірвалося у душу одкровення і перекинуло її знову з голови на ноги. Слава Богу…
Цієї ночі на цвинтарі було тихо, наче в могилі. Артур Твердолобий молився. Він просив пробачення у донечки за те, що мільйон разів не розповів їй казку. Не мав як: або за кимось біг, або від когось втікав, або спав, п’яний в дупло.
— Прости, донечко рідненька, — молив. — Прости, квіточко, благаю!.. По-іншому я вже не можу щось виправити. Лишень вимолити. Якби міг повернути… — і розповідав казки одна за одною. До безкінечності…
Але «якби міг повернути…» не було… Люди не розуміють мови душ… Або не вміють слухати…
Зі світу казок Твердолобого вивів вир неймовірно знайомих запахів. Він виповз з-під вінка, пооглядався.
— Господи!.. — вирвалося зі страху.
Навколо Артурової могили зі серйозними головами стояли гори тіл, з якими йому довелося пересіктись у земному житті. Він знову заповз під вінок і звідти через шпарину спостерігав за пришельцями. Люди мовчали. Поопускали голови і націлилися на вінка, у якому ховався Твердолобий. Як на мішень.
«Зараз буде… — подумав Артур. — Розіпнуть…»
З натовпу пробралася вперед, до могили, донечка. Тримала в руках пошарпаного блокнота, у якому Твердолобий записував боржників. Їх було тьма-тьмуща. І не тільки тих, хто винен гроші чи послугу. Були навіть записані ті, хто заборгував учинок, рух, емоцію, погляд, усмішку… Артур був переконаний на сто, що він це не записував. Хоча…
— За своє життя кожен має відповісти, — почала мала (Боже, як же вона виросла і змудріла! Коли?..). — Татко не встиг. Але Доля вспіла все зафіксувати. Тому від його імені я прошу…
Далі були сотні імен і гріхів… Понурі голови відверто втирали сльози. Не маскувалися. Артур відчув, як щось пружиною виштовхує його зі схованки у вінку, але всіма силами тримався за поржавілі дротики.
Нарешті донечка закінчила зі списком. Вона була така ж рішуча, як батько. Коли «тримав» землю. Тільки з душею світлою.
— У кінці татко написав: «Простіть мені. І відпустіть. Бо інакше помру. З вдячністю, Артур Твердолобий» — прочитала.
Пауза була глибокою, як небо. Ледь не втопилася. Мала врятувала: