Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз
Шрифт:
— Навіщо потрібна дерев'яна людина?
З розбитої вітрини стирчав безголовий манекен, одягнений в синю сукню, розшиту бісером. Радіючи можливості відволіктися від болісних думок, Келен підійшла ближче.
— Це лавка кравця, — пояснила вона. — Його ремесло — шити одяг, а ця дерев'яна людина служить просто для того, щоб показувати всім, які прекрасні сукні може зшити власник цього будинку.
Вона зупинилася перед високою вітриною. З візерункових рам звисали жовті клапті — залишки розкішної портьєри. Сукня на манекені нагадала Келен її власний весільний наряд. В горлі у неї
За манекеном маячили в напівтемряві припорошен снігом підлога і вузька стійка.
Келен здригнулася: невисокий лисий чоловічок був пришпилений до стіни списом, що стирчав у нього з грудей. А на стійці обличчям вниз лежала жінка. Спідниця в неї була задерта, в спині стирчали великі кравецькі ножиці. Келен відвела погляд і побачила в глибині ще один манекен. Чоловіче пальто, надіте на нього, було все в дірках. Очевидно, чекаючи своєї черги, солдати розважалися тим, що метали в манекен ножі. А закінчивши гвалтувати швачку, вони зарізали її її ж ножицями.
Келен відвернулася від вітрини і ледь не зіткнулася з Чандаленом. Його обличчя почервоніло. В очах палала ненависть.
— Не всі чоловіки такі! Я перерізав би горло кожному зі своїх воїнів, якби він дозволив собі таке!
Келен нічого не відповіла. У неї раптово зникло всяке бажання говорити.
Розкривши накидку, вона швидко пішла геть. Зараз їй потрібно було ковтнути холодного повітря.
В мовчанні, що порушувалося тільки звуком кроків і завиванням вітру, вони минули стайні, де валялися кінські туші з перерізаним горлом, пройшли повз готелі та старі будинки з високими вікнами. Широкі карнизи змикалися над головами, занурюючи вулицю в напівтемряву. Дерев'яні різьблені пілястри на дверях одного з будинків були порубані ударами меча без будь-якої причини просто тому, що були занадто гарні.
Тут, в тіні дахів, було ще холодніше, але Келен не помічала холоду. Вони переступали через трупи, огинали перекинуті карети і підводи. Всюди панувало безумство смерті і руйнування.
Дивлячись собі під ноги, Келен вперто брела по глибокому снігу. Порив крижаного вітру обпік шкіру, і вона знову зав'язала комір накидки: холод забирав не тільки тепло, а й сили. З похмурою рішучістю вона йшла до своєї мети, сподіваючись в глибині душі, що ніколи не досягне її.
Оточена з усіх боків застиглої смертю, пригнічена самотністю, вона йшла і беззвучно молилася:
«Прошу вас, добрі духи, оточіть Річарда теплом».
28
Випалена сонцем безплідна рівнина простягалася, наскільки вистачало очей.
Попереду, біля самого обрію, тремтіло розпечене повітря, і здавалося, що там танцюють загадковий танець безтілесні привиди, які живуть в цій пустелі. Далеко позаду височіли останні скелі хребта, який вони недавно перетнули. Річард утер рукавом змокле від поту чоло. Скрипнуло сідло. Річард чекав. Бонні, Джек і третій кінь, Джеральдіна, теж терпляче чекали, час від часу постукуючи копитами по висохлій, потрісканій
— Що за погода? — Порушив мовчання Річард. — Адже зараз зима! Я ніколи не бачив, щоб взимку стояла така спека.
— У різних місцях погода різна, — буркнула сестра Верна.
— Що значить — різна? Взимку скрізь холодно. А така спека буває тільки влітку.
— А в горах влітку лежить сніг.
— Я знаю. Але ж це тільки в горах. Чим вище, тим холодніше повітря. А ми на рівнині.
— Погода залежить не тільки від висоти, — як і раніше не обертаючись, сказала сестра Верна. — На півдні завжди тепліше, ніж на півночі. А це місце особливе. Воно само по собі джерело спеки.
— І що ж це за місце?
— Долина заблукалих, — прошепотіла вона.
— А хто тут заблукав?
— Ті, хто її створив. І ті, хто намагався пройти. — Нарешті вона зволила поглянути на нього. — Тут кінчається світ. У всякому разі, твій.
Бонні переступила з ноги на ногу, і Річард ледь перемістився в сідлі.
— Якщо тут кінчається світ, навіщо ми сюди припхалися?
Сестра Верна вказала рукою на лежачу перед нею рівнину:
— Як Вестланд, де ти народжений, відокремлений від Серединних Земель, а ті, в свою чергу, від Д'хари, так і ці землі відокремлюють твій світ від того, який лежить по інший бік.
Річард насупився:
— А що за світ лежить по той бік?
Сестра Верна знову відвернулася.
— Ти жив в Новому світі. Там, за цією рівниною, починається Старий світ.
— Старий світ? Ніколи про таке не чув.
— У Новому світі про нього відомо лише дуже небагатьом. Він відійшов у минуле і забутий. Долина заблукалих розділяє обидва світи так само, як кордони розділили на три частини Новий світ. Та безплідна місцевість, по якій ми їхали, і ця долина… Ніхто з тих, хто наважився перетнути їх, не повернувся назад.
Люди вважають, що далі нічого немає. Тут проходять південні кордони Серединних Земель і Д'хари, а за ними, як стверджують невігласи, тягнеться безкрайня безплідна рівнина.
Річард під'їхав впритул до сестри Верни.
— А насправді? І чому ніхто не може її перетнути? І якщо це ще нікому не вдавалося, то як перетнемо її ми?
Вона скоса глянула на нього.
— Прості питання, але непросто відповісти. Земля між Давнім і Новим світом насправді вузький перешийок, з обох сторін стиснутий морями.
— Морями?
— Ти ніколи не бачив моря?
Річард негативно похитав головою.
— Далеко на півдні Вестланда, я чув, є море, але люди там не живуть. У всякому разі, так говорять. Сам я його ніколи не бачив, але знаю, що воно схоже на величезне озеро.
— Так і є, — посміхнулася сестра Верна. Вона показала рукою направо. Там, в декількох днях шляху, починається море. Зліва теж лежить море, тільки трохи далі. Пустеля велика, але все ж саме тут Старий і Новий світи найближче підходять один до одного. Тому війна спалахнула тут. Війна між чарівниками.