Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз

Гудкайнд Террі

— Ваша філософія мене не цікавить. Просто я прошу тебе запам'ятати мої слова. Паша посміхнулася:

— Добре. Я прошу вибачення, що назвала тебе не по імені. Я дійсно ніколи ще не працювала з людьми і просто робила те, що вважала себе зобов'язаною робити, дотримуючись правил, яким мене вчили.

— Забудь про правила. Просто будь собою, і в тебе буде менше неприємностей в житті.

— Я постараюся зробити так, щоб ти повірив: я хочу тільки допомогти тобі.

Сідай сюди, на край ліжка.

— Навіщо?

Паша

стояла, не рухаючись, але Річард відчув легкий поштовх і, сам того не бажаючи, опустився на ліжко.

— Перестань…

Вона підійшла до нього зовсім близько.

— Тихіше. Не заважай мені працювати. Я ж казала, я повинна налаштуватися на твій Рада-Хань, щоб завжди знати, де ти знаходишся.

Вона торкнулася його нашийника обома руками і закрила очі. І тут же Річард відчув, як приємне тепло проходить по всьому його тілу, з голови до ніг. Це створювало деяку незручність, але зовсім не здавалося неприємним. Навпаки, чим далі, тим краще він себе почував. Коли Паша прибрала руки, в перший момент він сприйняв це болісно. Голова закрутилася, і він насилу взяв себе в руки.

— Що таке ти робила? — Запитав він.

— Налаштувалася на твій Хань. — Вона здавалася втомленою, Річард навіть зауважив сльозу у неї на щоці. — Тепер я завжди зможу дізнатися, де ти знаходишся.

— Завжди? — Перепитав Річард. Вона кивнула, походжаючи по кімнаті, щоб заспокоїтися. Потім запитала вже спокійно:

— Чому ти віддаєш перевагу з їжі? Чи немає у тебе особливих вимог?

— Я не їм м'яса. І не дуже люблю сир.

— Ніколи не чула нічого подібного! — Вона на мить замислилася. — Я повідомлю кухарям.

Тим часом у Річарда визрів план, але, щоб здійснити його, треба було якось звільнитися від послушниці. Паша відкрила великий гардероб. Він був повний різних нарядів. Тут були і штани, і сорочки — переважно білі — з мереживами і без, і плащі самих різних кольорів.

— Це все твоє, сказала вона.

— Якщо всі здивувалися моєму росту, то чому все це мого розміру?

— Хтось, напевно, попередив наших. Мабуть, Верна.

— Сестра Верна.

— Прости, Річард, але все ж — просто Верна. — Паша дістала білу сорочку.

— Тобі подобається?

— Ні. В таких розкішних нарядах я буду виглядати нерозумно.

Вона кокетливо посміхнулася:

— По-моєму, тобі все це дуже до лиця. Але якщо тобі не подобається, он, на столі, монети. Я покажу тобі магазини в місті, і ти зможеш купити, що сам захочеш.

Річард глянув на мармуровий столик. Там стояла срібна ваза, повна срібних монет, а поруч — золота, повна золотих. Пропрацювавши все життя лісовим провідником, він і то не заробив би стільки золота.

— Це не моє.

— Чому ж? Твоє. Ти ж гість тут, а у нас є все необхідне для гостей. Коли ці запаси підійдуть до кінця, ми поповнимо їх. — Паша дістала червоний плащ, розшитий золотом. — Річард, на тобі це буде просто чудово.

— Нашийник,

нехай навіть прикрашений діамантами, все одно залишиться нашийником.

— Ну при чому тут Рада-Хань? А твій одяг просто жахливий. Ти схожий в ньому на лісового дикуна. Ось, приміряй.

Річард вихопив у Паші плащ і жбурнув його на ліжко. Потім він схопив її за руку і проводив до дверей.

— Річард! Перестань! Що ти робиш? Він відкрив двері.

— Я втомився і хочу відпочити. Доброї ночі, Паша.

— Річард, я тільки хотіла, щоб ти краще виглядав. У такому вигляді ти не схожий на благородного пана. Ти схожий на ведмедя!

Він подивився на її синє плаття, так нагадувало весільне вбрання Келен.

— Цей колір тобі зовсім не до лиця! Зовсім!

Стоячи в коридорі, Паша розгублено дивилася на нього своїми великими карими очима. Єдиним стусаном Річард закрив двері. Через кілька секунд він виглянув у коридор. Послушниці вже не було. Тоді він підійшов до свого мішка і почав діставати речі. Зайвий вантаж йому ні до чого.

Хтось тихенько постукав у кімнату. Обережно ступаючи по килиму, Річард підійшов і прислухався. Якщо це знову Паша, то, може, вона постоїть і піде. Йому зовсім ні до чого зараз її дурні вказівки. Знайдуться справи і важливіші.

Знову тихенько постукали. А якщо це не Паша? Він дістав ніж і відчинив двері.

— Сестра Верна!

— Я бачила, як Паша побігла вниз, вся в сльозах, — сказала вона. — Довго ж ви з нею розмовляли, Річард. Я вже почала боятися, що мене тут виявлять.

Що такого вона накоїла, що ти довів її до сліз?

— Хай скаже спасибі, що це всього лише сльози, а не кров!

Верна ледь помітно посміхнулася.

— Можу я увійти? — Він зробив запрошувальний жест. — І я тепер просто Верна, а не сестра Верна. — Вона зайшла в кімнату.

Річард прибрав ніж у піхви.

— Винуватий, але мені важко називати тебе інакше. Для мене ти як і раніше сестра Верна.

— Називати мене так тепер не годиться. — Вона оглянула кімнату. — Як тобі тут сподобалося?

— Ці палати гідні короля, сестра Верна. Може, ти мені і не повіриш, але я дійсно жалкую про те, що трапилося. Я зовсім не хотів доставляти тобі неприємностей.

Вона широко посміхнулася:

— Ну, припустимо, ти мені їх доставляв завжди, але цього разу винен не ти. Інші.

— Сестра, я винен, але я, правда, не хотів, щоб тебе перевели в послушниці. А ось робота на стайні — дійсно не моя вина.

— Не завжди речі такі, якими здаються, Річард. Я ненавиджу мити посуд. У молодості, коли я була послушницею, я терпіти не могла роботу на кухні. До того ж від води у мене болять руки. А от коней я люблю. Вони не сперечаються зі мною і не грублять. І я дуже подружилася з Джеком. Сестра Марена думає, що провернула по-своєму, але насправді вона зробила, як хотілося мені.