Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз
Шрифт:
Вони дійшли до важких кам'яних дверей, товщиною з людину. За дверима виднівся темний коридор, що вів в кімнати, вирублені в скелі, яка служила фундаментом всьому Палацу. Лампи ледве освітлювали ці штучні печери.
На столах всюди валялися книги і пергаменти. На стінах були високі стелажі.
За столами в найближчій до входу кімнаті сиділи дві жінки і робили при свічках якісь записи. Одна з них підняла голову.
— Що ти тут робиш, дочка моя? — Запитала вона Пашу.
Паша присіла.
— Ми
— До Уоррена? Навіщо?
Але тут з темного коридору вийшов Уоррен.
— Все вірно, сестра Бекі. Я сам їх просив прийти.
— Наступного разу, будь ласка, попереджайте заздалегідь.
— Так-так, звичайно, сестра.
Уоррен став між Річардом і Пашею, взяв їх за руки і повів по книгосховищу. Не пройшовши і двох кроків, він страшно зніяковів, подивився на Пашу, розтиснув її руку і почервонів.
— Ти виглядаєш… приголомшливо, Паша, — пробурмотів він.
— Ну, спасибі тобі, Кріт… — Вона сама залилася фарбою. — Вибач, Уоррен, я не хотіла тебе образити.
Він посміхнувся:
— Не турбуйся, Паша. Я знаю, що мене прозвали Кротом. Деякі хочуть мене образити, але для мене це звучить як похвала. Адже кроти мають здатність знаходити дорогу в темряві. Там, де не знайде дороги ніхто. Я теж знаходжу шляхи там, де інші нічого не бачать.
Паша полегшено зітхнула:
— Я рада, Уоррен. Ага, ти чув новину? Джедідія впав зі сходів і зламав ногу.
— Он як? — Він подивився їй в очі. — Можливо, Творець дав йому урок? Якщо занадто задирати ніс, можеш і не розгледіти, що під ногами.
— Не думаю, що цей урок Творця пішов Джедіді на користь, — зауважила Паша. — Я чула, він так розлютився, що спопелив дорогий килим.
— Це ти повинна сердитися, а не він, — обурився Уоррен. — Він так грубо з тобою розмовляв!
— Зазвичай він буває люб'язний, але, напевно, сьогодні я жахливо виглядала.
— Серед цих книг є такі, на які люди і дивитися не хочуть, сказав він, — але важливий зміст, а не те, є пил на обкладинках чи ні.
Паша знову почервоніла.
— Ну… спасибі тобі, Кріт. Уоррен повернувся до Річарда:
— Я й не сподівався, що ти прийдеш. Майже всі обіцяють, що прийдуть, але мало хто виконує обіцянки. Я дуже радий, що ти не такий. Підемо он туди.
Паша, боюся, тобі доведеться почекати тут.
Паша так різко нахилилася, що Річард злякався: якщо вона зараз не випрямиться, її пишні груди вистрибнуть з плаття.
— Що? — Перепитала вона. — Я теж піду! — Уоррен зніяковів:
— Але я повинен провести його в одну з віддалених кімнат. Ти ж послушниця, а послушницям туди не можна. Паша посміхнулася і випросталась. — Кріт, якщо туди не можна навіть послушницям, то як же ти можеш вести туди новачка?
— Він згадується в пророцтві. Якщо пророки визнали його гідним згадки,
Тут, в підземеллі, Уоррен, мабуть, відчував себе куди впевненіше, ніж у Палаці. Тут він був у своїй стихії.
— Уоррен, ти ж Кріт, — сказала Паша. — Ти показуєш людям дорогу. А я відповідаю за Річарда і теж повинна бути його провідником. Як я зможу знехтувати своїми обов'язками? Я сподіваюся, для мене ти зробиш виняток. Адже це важливо. Я повинна допомогти Річарду зрозуміти пророцтво, щоб він міг послужити Творцеві. Хіба не це найголовніше?
Уоррен нарешті відвів погляд від декольте і, попросивши своїх гостей зачекати, пішов поговорити з сестрами. Повернувся він дуже задоволений.
— Сестра Беккі дозволила пройти туди всім, — повідомив він. — Я їй сказав, що ви знаєте древнед'харіанський. Якщо вона запитає, підтвердіть це, добре?
— Який-який? — Перепитала Паша. — Уоррен, ти що, хочеш, щоб я збрехала сестрі?
— Та вона не запитає. — Уоррен зніяковіло відвернувся. — Я вже сам збрехав, Паша. Тобі брехати не доведеться.
— Уоррен, ти ж знаєш, що вони зроблять, якщо зловлять тебе на брехні! стривожилася вона.
Він змусив себе посміхнутися.
— Знаю.
— І що вони роблять? — Підозріло запитав Річард.
Уоррен нетерпляче махнув рукою:
— Не важливо. Ходімо зі мною.
Вони довго йшли темними коридорами, поки не вперлися в кам'яну стіну.
Уоррен натиснув рукою на металеву пластину, і потайні двері відчинилися.
Річард побачив невелику кімнату. Посередині стояв стіл, а позаду тягнулися стелажі, заставлені книгами.
Чотири масляні лампи більш-менш освітлювали підземелля. Уоррен натиснув на пластину з іншого боку, і потайні двері зачинилися, відокремивши їх від зовнішнього світу. Він запропонував гостям стільці, а сам підійшов до стелажу, дістав з полиці книгу в шкіряній палітурці і дбайливо поклав її на стіл.
— Будь ласка, не торкайся до неї, — сказав він Річарду. — Ця книга — дуже давня і дуже стара. Останнім часом її читали частіше звичайного. Дозволь мені самому перевертати сторінки.
— А хто її читав? — Тут же поцікавився Річард.
— Абатиса. — Уоррен ледь помітно посміхнувся. — Коли вона приходить сюди, то попереду йдуть двоє великих вартових. Вони велять усім піти звідси, щоб абатиса могла працювати на самоті і щоб ніхто не знав, що вона читає.
— Великі вартові? — Перепитала Паша. — Ти про тих двох сестер в її приймальні?
— Так, про сестер Юлію та Фінеллу.
— Бачили ми їх сьогодні, — посміхнувся Річард. — Вони мені особливо великими не здалися.
Уоррен знизив голос.
— Якщо ти зможеш коли-небудь їх розлютити, то переконаєшся, що ти не правий.