Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз
Шрифт:
Влетівши в бібліотеку, вона різко зупинилася, важко дихаючи. Біля заваленого паперами і книгами столу стояв Зедд, Зовсім такий же, як і кілька місяців тому, коли вона бачила його востаннє. Палаючі свічки створювали в маленькій кімнаті атмосферу затишку. Єдине вікно виходило на захід, де небо ще було сутінковим.
Здоровенний сивий чоловік з дрімучими бровами і зморшкуватим обвітреним особою відірвався від вивчення тростини, яку уважно розглядав. У кутку на стільці сиділа Еді. Вона повернулася
— Зедд! — Келен судорожно ловила повітря. — Ох, Зедд, я так рада бачити тебе!
— Зедд? — Чарівник повернувся до гіганта. — Зедд? — Чоловік кивнув. — Але мені подобається Рубен.
— Зедд! Мені потрібна твоя допомога!
— Хто тут? — Запитала Еді.
— Еді, це я, Келен.
— Келен? — Вона повернула голову до Зедду. — А ким бути Келен?
— Красива дівчина з коротким волоссям, — знизав плечима Зедд. — Схоже, вона нас знає.
— Та про що ви всі тут говорите?! Зедд, мені необхідна твоя допомога! Річард в біді! Ти мені потрібен! Брови Зедда здивовано вигнулись.
— Річард? Мені знайоме це ім'я. Думаю… Келен вийшла з себе.
— Зедд, в чому справа? Ти що, не впізнаєш мене? Будь ласка, Зедд, ти мені потрібен! Ти потрібен Річарду!
— Річард… — Він дивився на стіл, задумливо потираючи гладко поголений підборіддя. — Річард…
— Твій онук! О духи! Ти що, забув власного внука?!
Зедд, все ще роздумуючи, дивився на стіл.
— Онук… Здається, пригадую… Ні, не пам'ятаю.
— Зедд! Слухай мене! Його забрали сестри Світла!
Вони відвезли його!
Келен замовкла, переводячи дух. Зедд повільно підняв голову і втупив у Келен погляд своїх горіхових очей. Густі брови зсунулися до перенісся, вираз цікавості зник з лиця.
— Сестри Світла забрали Річарда?!
Келен доводилося бачити чарівників в гніві, але ніколи ще вона не бачила такого погляду, яким дивився на неї зараз Зедд.
— Так, — відповіла вона. За спиною у Зедда по кам'яній стіні поповзла тріщина. Келен нервово витерла про поділ сукні спітнілі долоні. — Вони прийшли і забрали його.
Спершись кулаками на стіл, Зедд нахилився до неї.
— Це неможливо. Вони не могли його забрати, якщо не почепили йому на шию цей їхній проклятущий нашийник. Річард ні за що не надягнув би на себе нашийник.
У Келен затремтіли коліна.
— Він надів.
Здавалося, пронизливий погляд Зедда підпалити повітря.
— Чому він надів нашийник, сповідниця?
— Тому що я його змусила, — майже беззвучно прошепотіла вона.
Свічки в свічнику миттєво сплавилися, і віск потік на підлогу. Залізні долоні, на яких стояли свічки, поникли, як висохлі рослини. Чоловік сховався за книжкову полицю.
Голос Зедда знизився до небезпечного шепоту.
— Ти
У кімнаті повисла дзвінка тиша. Келен затрясло.
— Він не хотів. А я повинна була це зробити. Я сказала, що він повинен надіти його, щоб довести мені свою любов.
Келен здалося, що її розмазало по стіні, і вона не могла зрозуміти, чому лежить на підлозі. Спираючись на тремтячі руки, вона почала підніматися. Але тут її знову вдарило об стінку.
Зедд з абсолютно скаженими очима стояв прямо перед нею.
— Ти вчинила таке з Річардом?!
У Келен розламувалася голова. Їй здалося, що її голос звучить здалеку.
— Ти не знаєш. Я була змушена. Зедд, мені потрібна твоя допомога. Річард велів мені знайти тебе і розповісти про те, що я зробила. Зедд, будь ласка, допоможи йому.
Зедд в люті з розмаху вдарив її по обличчю. Впавши, Келен обідрала руки об стіну. Він ривком поставив її на ноги і ще разок жбурнув об стінку.
— Я тепер не зможу йому допомогти! І ніхто не зможе! Ти дурепа! По обличчю Келен бігли сльози.
— Чому? Зедд, ми повинні допомогти йому! Вона виставила руки, щоб захиститися від удару, коли він знову заніс руку. Але це не допомогло. Вона знову вдарилася головою об стіну. Кімната попливла. Її всю трусило. Ніколи ще вона не бачила чарівника в такому сказі. Він уб'є її за те, що вона зробила з Річардом!
— Дурепа! Підступна відьма! Ніхто тепер не в силах йому допомогти!
— Будь ласка, Зедд! Ти можеш! Будь ласка, допоможи йому!
— Не можу. Ніхто не може до нього добратися. Я не зможу пройти вежі.
Річард для нас втрачений. Втрачено все, що в мене залишалося.
— Тобто як втрачений? Що ти хочеш сказати? — Тремтячими пальцями вона стерла кров у куточках губ. Сліз вона не витирала. — Він повернеться. Він повинен повернутися.
Пильно дивлячись їй в очі, Зедд повільно похитав головою:
— Для нас він не повернеться ніколи. На Палаці пророків лежить закляття часу. Пройде триста років, поки вони навчать його. Ми ніколи його не побачимо.
Він втрачений для цього світу.
— Ні, — замотала головою Келен. — О духи, ні! Цього не може бути! Ми побачимо його. Це не може бути правдою!
— Це правда, Мати-сповідниця. Ти позбавила його будь-якої надії на допомогу. Я ніколи більше не побачу мого внука. І ти його більше ніколи не побачиш. Річард не повернеться в цей світ ще триста років. Через тебе. Тому що ти змусила його надіти нашийник, щоб він довів свою любов.
Він повернувся спиною. Келен звалилася на коліна.
— Ні-і-і-і! — Вона забили кулаками по підлозі. — Добрі духи, за що ви зі мною це зробили? — Кричала вона, захлинаючись від ридань. — Річард, Річард мій!