Дунайські ночі
Шрифт:
— Так от!.. Я поважаю твою людську гідність. І поважатиму. Зрозуміло?
Чітко, суворо і поважно, без жодної веселої іскорки в очах промовив ці слова Гойда, але дівчина не сприйняла усе серйозно. Вона дивилася на нього лукавими очима, загрібала жердиною воду, вигиналася, владно гнала човен поперек швидкої бурхливої течії Кам'яниці і безтурботно сміялась.
— Васильку, рідненький, років через сорок будеш поважати мою гідність, а зараз…
— Ну, знаєш, Маріє…
— Знаю! Не до вподоби я тобі,
— І даремно думала. Я тобі ніяких авансів не видавав, нічого не обіцяв. До того ж… не все твоє, що погано лежить, не все хапай, що подобається. Такого правила я давно дотримуюсь.
— Он який ти чистенький, Василю, який сяючий, наче немовля на чудотворній іконі!
— Ну, що ж, який є. Побалакали, годі! Причалюй до берега швидше.
— Не бійся, не втоплю, я не злопам'ятна.
Ще три-чотири помахи жердиною, і човен шаркнув бортом об товсті дубові колоди монастирського причалу. Гойда вискочив на дощаний поміст.
— Дякую, — кинув він і рішуче, не оглядаючись, пішов берегом. Здавалося, Гойда уже забув про Марію. Насправді ж думав про неї. Цікаво, яка вона там, у монастирі? Мабуть, тихенька та скромна, очей од землі не зводить.
Ні, він не повинен згадувати таку легковажну, вертихвістку. Не повинен зустрічатися навіть отак, випадково. Забути її, забути! З сьогоднішнього дня, з цієї хвилини.
Монастиря вже не було видно, час минав, здалеку долинув гомін швидкої води і каміння, стало холодніше, похмуріше, проте Марія не забувалася, вона невідступно йшла за ним. Піднімався він стежкою, прокладеною на дні ущелини, незримо йшла поруч і Марія. Вдихав ранкові пахощі гірських трав і квітів — згадував запах її волосся. Глянув у Ведмежий потік — побачив у дзеркальній джерельній воді її обличчя.
Гойда зупинився, труснув головою, посміхнувся. «Чортовиння, та й годі. Ех, Василю, Василю!.. Не криви душею, признайся! Подобається дівчина? Та ще як подобається!»
— Ось і я!
Гойда обернувся. За два кроки від нього, на вузькій стежці, стояла світловолоса верховинка в чорній спідниці і полотняній, вишитій бордовими квітами кофточці, її руки, голі до ліктів, зовсім не вкриті загаром. Дівчина тримала легкий, з тонкої лози кошик. Яскраве світло ранкового сонця, пробиваючись крізь листя, освітлювало струнку постать дівчини і тремтливими смугами лягало на спідницю, обличчя, груди, впліталося в коси.
Минула хвилина, друга, а хлопець мовчки дивився на сірі, усміхнені, з лукавинкою очі, чорні високо підняті брови, гарячі губи. Він дивувався, радів, впізнавав і не впізнавав Марію. Але де ж її «спецодяг», монастирська ширма? Скинула. Коли б назавжди! Отак, без чорної шкаралупи, повинна жити. Гарна ж дівчина.
— Чого ти так дивишся, Василю? Не впізнав?
— Важко впізнати. Бач яка!..
— Гірша стала чи
— На людину схожа.
— Тільки схожа? Погано бачиш, Василю. Придивися!
— Та годі тобі… Давно придивився.
— А може, тільки здається, що придивився, га? Може ти бачиш тільки те, що близько, на самій поверхні лежить? А найголовнішого й не помічаєш?
— А що в тебе найголовніше? — Гойда обережно, не повертаючи голови, пильним поглядом окинув Ведмежу ущелину.
— Не бійся. Ніхто нас тут не побачить. Тихе місце, безлюдне.
— А чого мені боятись?
— Як же! Ти людина відповідальна, чиста, стоїш на сторожі державної безпеки, а я — мазана-перемазана, чорна кістка, довгопола, городнє опудало.
Гойда нахмурився.
— Ну, перестань прибіднюватися! Краще розкажи, як це ти встигла так швидко переодягтися. Де рясу скинула?
— В кущах. — Марія вийняла з кошика чорний одяг. — Ось. Влізу в нього, як з тобою розстануся… Василю, не одвертайся! Чому ти в очі не дивишся?
— А навіщо? Що я побачу в них цікавого? Господа бога? Матір ігуменю? Свічки? Хрести?
— А ти заглянь — таке побачиш… Ну! Боїшся?
Він повернувся до неї і презирливо примружився.
— Ну, що?..
— Дивись краще!
Гойда не витримав погляду дівчини. Махнув рукою, одвернувся, щоб не помітила Марія, як кров обпекла йому обличчя.
— Нічого путящого не бачу.
Потік вирував, пінився, шумів, переливаючись з каменя на камінь. Над ним клубочився сніговий холодок-невидимка. Такі місця любить форель.
Гойда розмотав волосінь і, вибравши порівняно тихе прозоре місце, закинув гачок.
Марія набрала оберемок сушняку, акуратно склала його гостроверхим куріньчиком і сунула всередину сухого моху.
— Василю, можна розпалити багаття? Люблю на мисливський вогонь дивитись.
— Розпалюй, якщо любиш.
— А сірники є?
Він кинув через плече коробочку сірників. Вона підхопила її, і через мить в ущелині потягло запахом диму, затріщали сухі гілочки і спину Гойди пригріло жарке полум'я.
— Добре! — Марія засміялась. — Славно! Іди й ти сюди, Василю, про мою справу поговоримо.
Гойда не одразу кинув вудочку. Підійшов до багаття, щоб покурити і знову піти рибалити.
Не хотів дивитися на Марію, а дивився. Щоки дівчини розрум'янились, очі сяяли радісним світлом, маленькі акуратні вуха, наскрізь прозорі, рожеві-рожеві, здавалося, ось-ось спалахнуть.
— Ну, яка в тебе справа? — спитав згодом.
— Встигнемо з справою. Не підганяй… Васильку, славненький мій! Четвертий рік я з тебе очей не зводжу. Ніякої надії не було, а я все одно дивилася… Усі твої рибальські місця вивчила, всі твої стежки-доріжки запам'ятала. Знаю, що ти любиш, з ким дружиш. Все, все про тебе знаю!