Дві хвилини правди

Роздобудько Ирэн Виталиевна

Вони зайшлися, немов божевільні.

– А далі будуть - «Недопалки», «Недоїдки», «Недопитки» і «Недобитки»!
– сказала вона і посерйознішала: - Чому так? Чому завжди - «недоїдки»? Які люди там живуть?…

Метрів за п’ятсот на такому ж синьому вказівнику значилось «Москаленки», а ще за триста - «Проценки».

– Супер!
– зрадів він.
– Уявляєш, як тут весело жити! Спочатку москаленки духопелять проценків, а потім - навпаки. І так триває сторіччями.

Доки загине останній, як у компьютерній грі…

– Здається, тут дійсно ніхто не живе, - сказала вона, розглядаючи порожню вулицю, засипану черешнями.

– Ага… А знаєш, чому?

– Чому?

– Дивись наступну!

Вони вже проїхали «проценок» і наближалися до довшої таблички: «Черовонопащенці».

Єва ледь не випустила кермо, сльози бризнули з нафарбованих очей.

– Все не так, - серйозно промовив він.
– Москаленок і проценок з’їли ось ці червонопащенці. Уявляєш, який тріллер?!

– Ні, не так!
–

реготала [сміялася

] вона, вказуючи на наступний напис.
– Дивись, який супер - «Крива Руда»! Крива та ще й руда - це гірше ніж «пащі». А було ось що: котрийсь з проценок оженився на кривій та рудій. Від такого життя обоє стали червонопащенцями і зжерли всіх москаленок!

– Зупинимось. Відзнімемо таблички, - попросив він.

– Якого дідька?

– Так, по приколу.

– Ніяких приколів!
– вона перестала сміятися.
– Тобі їх бракує? Скільки тобі років, хлопчику? Скоро будемо купувати білі капці, а ти досі веселишся. Молодь землю риє. Скоро підриє і під нас.

– Боїшся?
– єхидно запитав він.

Вона поглянула на нього в люстерко:

– А ти?

– Мені нема чого втрачати. Навпаки, я б хотів усе це пришвидшити. У середньовіччі люди помирали в тридцять п’ять. Але ж, як жили!

– Ну, тоді у нас ще є трохи часу.

– Для чого?
– гмикнув він.
– Все відбуло…

– Хороший хлопчик, завжди вмієш підбадьорити. На відміну від тебе я ще дечого хочу.

– Наприклад?…

Єва замислилась. Дорога з тугими, пониклими під важкістю насіння, соняшниками пролягала між ланів.

Чого їй хочеться насправді? Роботи, кар’єри, грошей, чоловіків? Треба було б зробити ремонт в стилі «хай-тек», записатись у басейн, з’їздити ще раз в улюблену Сербію…

Вона поглянула, як з-під коліс стрімко текла асфальтова ріка.

– Я хочу все кинути, - несподівано для себе бовкнула вона.
– Купити трейлер і

ось так їхати світ за очі…

– …а коли закінчаться гроші - пограбувати сільський клуб?
– додав він.

– Не обов’язково. Можна красти картоплю. Полювати. Рибалити.

Ось і буде - середньовіччя…

– Поглянь,

зайка, [зайчику

] на свої нігті… - сказав він.
– Де будуть підправляти твій манікюр? В Недогарках чи Козятині?

– Смієшся? А я, до речі, правду кажу…

– Я теж.

– Я можу обійтись без манікюру!
– сердито випалила вона, а потім заговорила, дивлячись на дорогу застиглим поглядом, ніби говорила сама з собою, - Я потерпаю від недосканалості світу людей. Чим далі живу, тим більше потерпаю. Часом мені здається, що я ненавиджу людей. Я розглядаю їх, як у звіринці. Уяви: заходить в метро жінка - така, знаєш, як здобна булка, ніби надута повітрям, і весело нюхає себе під пахвами - механічний жест, який вона звикла робити… Всі чоловіки сидять із широко розставленими ногами… Перегодовані підлітки… Голосні розмови по мобільниках… Люди в навушниках, крізь які усе одно чутно їхню попсу… Я більше не можу в цьому жити!!

– Ти просто втомилася. Тобі треба у відпустку.

– Але я не можу жити

і де

–

інде

, - не слухаючи його, додала вона.
– Якби змогла - звалила б звідси… Але - не можу…

Настала довга пауза. Вона замислилась над тим, наскільки правдиве те, що сказала. А він знову, до спазмів у щелепах, подумав про сьогоднішнє порожнє ліжко і свою образу.

Добре, що Єва взяла його в дорогу…

Соняшники закінчилися. Почалося село, але на назву вони вже не звернули увагу. Проте помітили на дорозі досить симпатичну придорожню забігайлівку. Єва загальмувала.

– «Чикаго», - прочитала вона.
– Господи, це ж треба! І тут - Чикаго. Суцільний маразм. Пішли жерти! А то помреш. Доведеться тебе закопувати посеред кукурудзи.

Майданчик перед кав’ярнею було охайно викладено рожевою плиткою, навіть столики під смугастим навісом виглядали пристойно. За одним сиділа компанія чоловіків.

– Сядемо тут чи всередині?
– запитав він.

– Тут. Подихаємо повітрям. Ти щось замов, а я піду до вбиральні. Сподіваюсь, вона тут є.

– Що тобі замовити?

– Спочатку каву, а там - побачимо.

Вона пішла до дверей, з яких якраз виходила офіціантка з двома теками червоного кольору, обгорнутими в целофан…

Дан чекав, думаючи про те, що не вірить у сказане Євою, - це на неї зовсім не схоже.