Дві хвилини правди
Шрифт:
Вони зайшлися, немов божевільні.
– А далі будуть - «Недопалки», «Недоїдки», «Недопитки» і «Недобитки»!
– сказала вона і посерйознішала: - Чому так? Чому завжди - «недоїдки»? Які люди там живуть?…
Метрів за п’ятсот на такому ж синьому вказівнику значилось «Москаленки», а ще за триста - «Проценки».
– Супер!
– зрадів він.
– Уявляєш, як тут весело жити! Спочатку москаленки духопелять проценків, а потім - навпаки. І так триває сторіччями.
– Здається, тут дійсно ніхто не живе, - сказала вона, розглядаючи порожню вулицю, засипану черешнями.
– Ага… А знаєш, чому?
– Чому?
– Дивись наступну!
Вони вже проїхали «проценок» і наближалися до довшої таблички: «Черовонопащенці».
Єва ледь не випустила кермо, сльози бризнули з нафарбованих очей.
– Все не так, - серйозно промовив він.
– Москаленок і проценок з’їли ось ці червонопащенці. Уявляєш, який тріллер?!
– Ні, не так!
–
– Дивись, який супер - «Крива Руда»! Крива та ще й руда - це гірше ніж «пащі». А було ось що: котрийсь з проценок оженився на кривій та рудій. Від такого життя обоє стали червонопащенцями і зжерли всіх москаленок!
– Зупинимось. Відзнімемо таблички, - попросив він.
– Якого дідька?
– Так, по приколу.
– Ніяких приколів!
– вона перестала сміятися.
– Тобі їх бракує? Скільки тобі років, хлопчику? Скоро будемо купувати білі капці, а ти досі веселишся. Молодь землю риє. Скоро підриє і під нас.
– Боїшся?
– єхидно запитав він.
Вона поглянула на нього в люстерко:
– А ти?
– Мені нема чого втрачати. Навпаки, я б хотів усе це пришвидшити. У середньовіччі люди помирали в тридцять п’ять. Але ж, як жили!
– Ну, тоді у нас ще є трохи часу.
– Для чого?
– гмикнув він.
– Все відбуло…
– Хороший хлопчик, завжди вмієш підбадьорити. На відміну від тебе я ще дечого хочу.
– Наприклад?…
Єва замислилась. Дорога з тугими, пониклими під важкістю насіння, соняшниками пролягала між ланів.
Чого їй хочеться насправді? Роботи, кар’єри, грошей, чоловіків? Треба було б зробити ремонт в стилі «хай-тек», записатись у басейн, з’їздити ще раз в улюблену Сербію…
Вона поглянула, як з-під коліс стрімко текла асфальтова ріка.
– Я хочу все кинути, - несподівано для себе бовкнула вона.
– Купити трейлер і
– …а коли закінчаться гроші - пограбувати сільський клуб?
– додав він.
– Не обов’язково. Можна красти картоплю. Полювати. Рибалити.
Ось і буде - середньовіччя…
– Поглянь,
– Де будуть підправляти твій манікюр? В Недогарках чи Козятині?
– Смієшся? А я, до речі, правду кажу…
– Я теж.
– Я можу обійтись без манікюру!
– сердито випалила вона, а потім заговорила, дивлячись на дорогу застиглим поглядом, ніби говорила сама з собою, - Я потерпаю від недосканалості світу людей. Чим далі живу, тим більше потерпаю. Часом мені здається, що я ненавиджу людей. Я розглядаю їх, як у звіринці. Уяви: заходить в метро жінка - така, знаєш, як здобна булка, ніби надута повітрям, і весело нюхає себе під пахвами - механічний жест, який вона звикла робити… Всі чоловіки сидять із широко розставленими ногами… Перегодовані підлітки… Голосні розмови по мобільниках… Люди в навушниках, крізь які усе одно чутно їхню попсу… Я більше не можу в цьому жити!!
– Ти просто втомилася. Тобі треба у відпустку.
– Але я не можу жити
– Якби змогла - звалила б звідси… Але - не можу…
Настала довга пауза. Вона замислилась над тим, наскільки правдиве те, що сказала. А він знову, до спазмів у щелепах, подумав про сьогоднішнє порожнє ліжко і свою образу.
Добре, що Єва взяла його в дорогу…
Соняшники закінчилися. Почалося село, але на назву вони вже не звернули увагу. Проте помітили на дорозі досить симпатичну придорожню забігайлівку. Єва загальмувала.
– «Чикаго», - прочитала вона.
– Господи, це ж треба! І тут - Чикаго. Суцільний маразм. Пішли жерти! А то помреш. Доведеться тебе закопувати посеред кукурудзи.
Майданчик перед кав’ярнею було охайно викладено рожевою плиткою, навіть столики під смугастим навісом виглядали пристойно. За одним сиділа компанія чоловіків.
– Сядемо тут чи всередині?
– запитав він.
– Тут. Подихаємо повітрям. Ти щось замов, а я піду до вбиральні. Сподіваюсь, вона тут є.
– Що тобі замовити?
– Спочатку каву, а там - побачимо.
Вона пішла до дверей, з яких якраз виходила офіціантка з двома теками червоного кольору, обгорнутими в целофан…
Дан чекав, думаючи про те, що не вірить у сказане Євою, - це на неї зовсім не схоже.