Дві хвилини правди
Шрифт:
Дан привітався із ним. Той відповів. Поглянув на його супутницю і одразу відвів погляд.
Єва швидко пройшлась подвір’ям і пірнула в церкву. Надто швидко, зауважив Дан. Він, як годиться (хоча це було для нього щось на кшталт непотрібного ритуалу), перехрестився на порозі і наздогнав Єву.
Вона стояла біля ікони.
– Щось не так?
– запитав Дан.
– Ти якась бліда…
– Все нормально, - стенула плечима Єва.
– Просто цей
– Який?
– не зрозумів він, поглянувши на ікону святого Петра.
– Ну той, на вулиці, із фарбою…
– На кого?
– На Вадима… Ти пам’ятаєш Вадима?
– Твого музиканта…
– Так, так, - швидко промовила вона, ніби не хотіла чути того, що він скаже далі.
– Я гадав, що його вже… немає, що він помер…
– Ні, - знову перебила Єва.
– Ні. Це я так, щоб не питали.
Вони присіли на лаву.
Дан погано пам’ятав ту історію. Лишились якісь уривки: як вони всією групою відвідували Євпраксію в лікарні. Вона сиділа на краю ліжка - худа і коротко стрижена, мов після тифу. З непропорційно великими очима на пласкому обличчі…
– Це не він. Точно. Я його ніколи не сприймав. Дивувався, як ти могла в отаке от вляпатись.
Він поклав руку на її долоню. Але це було зовсім зайвим. Вона обпекла його несподівано веселим поглядом:
– Я знаю, що це не він. Але всі, хто хоч трохи схожі на нього, і досі викликають у мене жах.
Вона швидко перехрестилась.
– Жах виганяють жахом, - сказав Дан.
– Що ти маєш на увазі?
– Треба познайомитись. Тоді
– Ще один прикол?
– посміхнулась вона.
До церкви зайшла старенька в чорному, сіла за стійку, за якою продавалися свічки, і запитально поглянула на приїжджих: чи будуть купувати, чи вкинуть пожертву в металеву скриньку.
Дан підійшов і вкинув. Купив свічки. Старенька заспокоїлась.
– З міста?
– запитала вона.
– Так.
– Як там нині? Тихо?
– запитала старенька.
– По-різному, - невизначено відповів Дан. І вирішив запитати: - А хто це там у вас на дворі? Служка?
– Та де там, - радіючи з можливості потеревенити відповіла стара.
– Цього панотець привіз звідкілясь минулого літа. Робітник наш. Хороша людина. У нього видіння було…
– Що за видіння?
– поцікавився Дан.
– Панотець розповідав, що був цей чолов’яга зовсім пропащий. З
– Зрозуміло, дякую, - сказав Дан.
– Справді, видіння - велика річ…
Він повернувся до Єви з ідіотською посмішкою.
– Що тобі сказала стара?
– запитала вона.
– Розповіла про те, як цікаво бути богом, - невизначено мугикнув він.
– Ну, що - рушаймо далі?
– А той вже пішов?
Дан виглянув у двері:
– Ще ні. А що?
– Нічого, - посміхнулась вона.
– Просто я його десь бачила… Не можу пригадати, де саме.
– А я так точно бачив… - промимрив Дан.
– Це ж треба!
– Що саме?
– Нічого. Так…
– Пішли.
Вона рішуче підвелася. Він дивився, як вона йде темним коридором і її силует в отворі дверей окреслюється золотою ниткою світла…
Єва підійшла до паркану, зупинилась.
– Архітектоніка останнього мазка свідчить про недостатню імпресіоністичність образів!
– несподівано вимовила вона, зупинившись біля маляра.
І Дан, котрий навмисно швидко пройшов вперед, обганяючи Єву, не впізнав її голосу. Дивний вплив минулого, зробив висновок Дан, робить з нас повних кретинів. Він зазирнув в авто - дівчина на задньому сидінні ще дрімала. Дан сперся на капот і закурив, очікуючи на Єву. Відчув всередині дивне тремтіння.
Той, до кого Єва звернулася, підвів голову.
– Я прихильник чистого кольору… - спроквола відказав він.
– Зараз не буває нічого чистого, - заперечила Єва.
– Це тому, що ви не жили на природі. Або не жили так, як хотіли.
– А ви вже досягли великої мудрості життя?
– посміхнулась Єва.
– Не зовсім, - сказав він.
– Але намагаюсь.
– Цікаво… Чого ж вам не вистачає?
– Того, чого і всім, - свободи.
Єва замислилась. Жах минав. Дан мав рацію. Як просто… Він міг би минути набагато раніше.
– Свободи?… - посміхнулась вона.
– Красиве слово… Але без дії воно нічого не важить.