Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя
Шрифт:
Участь у загальній профанації - не мій шлях.
– Ось ви яка… - каже головний лікар, і я жахаюся: невже він прихильник модних
журналів?
– Моя дружина, коли почула, що ви будете у нас працювати, дуже зраділа.
Наказала неодмінно взяти у вас автограф. Завтра я принесу журнал. Вона їх збирає.
Я мовчки ввічливо усміхаюся. Всередині нудить, підсмоктує, як під час голоду.
– Ну от, - каже головлікар, - зараз підемо подивимося ваш кабінет.
Він розповідає про
Для мене головним є те, що я сидітиму в окремій кімнаті й, можливо, полегшуватиму
долю якихось нещасних своїм спілкуванням із ними.
– Я призначив вам третю і сьому палати, - каже головлікар.
– Люди там тихі, спокійні.
Єдине, чого їм бракує, - спілкування. Власне, ця посада, на яку ми беремо вас, - моє «ноу-
хау».
Він вдається до розлогих пояснень, чому і як виникла ідея «психоспікера» (так він
назвав цю посаду). Але мені й так усе зрозуміло.
– Чудова ідея!
– кажу я.
Лікар і далі натхненно веде розповідь. Мабуть, йому також не вистачає особистого
психоспікера. Усім хочеться говорити. І всім здається, що події його життя - важливіші за
все інше. Зрештою, так воно і є…
Лікар веде мене до кабінету, який має стати моїм. Він затишний, з фігурними
ґратами на вікні. У ньому є крісло, стіл зі стільцем, невеличка шафа і торшер - для
відтворення ілюзії хатнього затишку. Стіни - білі. По них в’ються пластикові зарості.
Невдовзі познімаю їх, міркую я, заміню на кілька справжніх вазонів.
– Ну ось, - каже головлікар, - розміщуйтеся. Можете почати знайомство з вашими
підопічними хоч зараз. У вашому розпорядженні - сестра-хазяйка. Вона принесе все
необхідне. У коридорі сидить чергова - вона вам усе покаже та розкаже. Виникатимуть
питання - я завжди до ваших послуг.
Він прямує до дверей, і я розумію, що мишка потрапила в клітку…
– І ще одне… - повертається до мене головлікар, уже стоячи за порогом.
– Зовсім
забув: усі розмови мають бути записані на магнітофон! Це необхідно для лікування.
Трапляються цікаві екземпляри…
Він зачиняє за собою двері, до останньої миті спостерігаючи за мною. Останнім у
щілині зникає довгий м’ясистий ніс. Я зберігаю привітну посмішку. Мабуть, я теж цікавий
екземпляр?..
Згодом сестра-хазяйка - огрядна тітонька в синьому халаті - заносить у кімнату
електричний чайник та магнітофон зі стосиком касет.
Ще за пару хвилин у двері стукає чергова медсестра, що сидить «на коридорі».
– Зараз у нас сніданок, - каже вона, - а після дванадцятої я приведу вам першого. Ось
його картка. Поки що ознайомтеся.
Вона не виявляє до мене
Я відчуваю, що мишка вже вгрузає у щось м’яке та вологе по самісінькі вушка.
– Авжеж!
– кажу я, сідаю за стіл і розгортаю картку. Із розумним виглядом
занурююсь у читання. Медсестра так само зачиняє двері, спостерігаючи за моїми рухами.
Мабуть, тут так заведено. Так само вони зачиняють двері палат. Добре, що на моїх немає
віконечка, вирізаного посередині.
Я розплутую різнокаліберні лікарські почерки. Нічого не розуміючи у специфічних
термінах, перегорнувши кільканадцять сторінок, відкладаю картку. Зрештою, я не лікар - я
«психоспікер», мені треба просто побалакати.
Близько дванадцятої мене починає підсмикувати. Двічі за півгодини я таємно
пробираюся до службового туалету (для цього треба попросити ключі у «коридорної» - і
це дуже неприємно), потім вставляю касету в магнітофон, перевіряю, чи все правильно, і
сідаю за стіл, дивлюся на двері. Нарешті у них стукають. Двері несміливо прочиняються.
– Можна?
Ось він, перший. Я дивлюся на картку й читаю ім’я та прізвище.
– Будь ласка, сміливіше, - привітно кажу я, натискаючи під столом кнопку запису.
–
Сідайте. Давайте знайомитися.
Я називаю себе й запитально дивлюся в очі людини без віку. У нього сиве волосся, охайна трикутна борідка (він мені нагадує Реріха) і світлі, майже прозорі очі. Мені трохи
ніяково дивитися на його халат та картаті капці. Йому пасував би твідовий піджак із
краваткою-метеликом…
– Мого імені історія не зберегла, - промовляє пацієнт.
– Я - технолог. Можете
називати мене так.
– Добре. А якого виробництва?
– намагаюся з’ясувати я.
Він морщиться і пересмикує плечима.
– Мого імені історія не зберегла, - повторює він і продовжує: - Абіотичні фактори -
ті, що впливають на компоненти екосистем та сили неживої природи. Зокрема, газовий
склад повітря, температуру, вологість чи сухість, присмаки… Але суть не в тому. Вона в
альбедо,
тобто білизні, тобто в здатності поверхні відображати струм випромінювання,
зокрема у відображенні планетами струму світла, що падає на їхню поверхню… Власне, я
не марнославний. Суть не в тому.
Я тупо дивлюся на його борідку. Очі пацієнта випромінюють незбагненну мудрість.
У магнітофоні марно прокручується плівка, записуючи повну абракадабру. Я не знаю, як
перервати цей потік.
– Історія не зберегла мого імені не тільки тому, що я свідомо відійшов у тінь.