Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя
Шрифт:
температуру, вологість чи сухість, присмаки… Але суть не в тому. Вона в альбедо, тобто
білизні, тобто в здатності поверхні відображати струм випромінювання, зокрема у
відображенні планетами струму світла, що падає на їхню поверхню. Власне, я не
марнославний. Суть не в тому.
Історія не зберегла мого імені не тільки тому, що я свідомо відійшов у тінь.
Усе набагато простіше: було б дивним вписувати себе в рамки власної історії. У
сукупності
ними. Мікроеволюція призводить до мутацій, часом до мутуалізму - такої форми
міжвидових стосунків, коли взаємодія двох видів вигідна кожному з них. Адже інакше не
міг би спостерігати за всією картиною в цілому…»
Аркушів було сторінок із тридцять-сорок. Серед них траплялися й зовсім чисті - без
жодних підкреслень. Робота була досить копіткою. Коли закінчилася остання сторінка, я
вирішила піти на ще один подвиг: переписати зрозумілі фрази на окремі аркуші. Коли
закінчила цю писанину, до ранку лишалося півтори години. Пронумерувавши сторінки, почала читати…
«Мого імені історія не зберегла. Власне, я не марнославний. Суть не в тому.
Було б смішно вписувати себе в рамки власної історії Я мав перебувати поза ними.
Адже інакше не міг би спостерігати за всією картиною в цілому, був би лише її деталлю -
ОДНІЄЮ з деталей. Піщинкою у пригорщі піску. А так-я сам тримав цей пісок у своїй
долоні та просіював його крізь пальці. Швидко чи повільно. Швидко чи повільно…
Тільки одного разу я пошкодував, що ПОЗА ГРОЮ, що моє життя триває не так, як в
інших, що приречений на тривалу самотність замість миті солодкого падіння в безвість.
…Це було дуже давно. У вашій уяві це «дуже» обмежується п’ятьма, десятьма,
двадцятьма роками власного життя. Або ж двома-трьома сторіччями, але тоді ви не
надаєте значення цьому «дуже», перегортаючи сторінки підручника з історії. Усе ж таки
«дуже давно» - це перебувати у межах власного життя. Адже іншого для вас не існує!
«До» та «після» вражає уяву тільки тоді, коли цей проміжок часу відбивається на
власному обличчі. Решта - дим… У мене ж усе інакше.
Мій план виявився геніальним. Я йшов до нього повільно. Я мав можливість
розмірковувати над ним дуже довго. Сам не знаю, як спромігся на правильне рішення.
Найімовірніше, це трапилося випадково, інтуїтивно. Зрештою, як і все геніальне. Я
спробую так само просто розповісти про нього. Набагато простіше, ніж це робив раніше.
Адже те, що ви вже знаєте, -лише узагальнення, ПРОГРАМА. Зазвичай за такими
серйозними відкриттями криються інші - майже абсурдні, курйозні. Усі великі відкриття
починалися з ванни Архімеда, яблука Ньютона чи снів
…Щоранку я зустрічав її біля джерела. її посилали туди, заледве вона досягла
семирічного віку. Йти було далеко - спочатку жовтою рівниною, потім - угору, під
променями спекотного сонця. Крім того, карафа була занадто важка для її худесеньких, обмурзаних попелом та козячим кізяком рученят.
Я бачив сотні такої малечі. Тоді й тепер. Усі вони в сім років мріють бути
принцесами, у чотирнадцять - воюють із прищами, у двадцять помирають від кохання, а в
тридцять - від нудьги та роботи. Є, звісно, «варіації на тему». Але не для тих, хто
семирічними доглядає кіз. їхня доля здебільшого не має варіацій…
Отже, я бачив її біля джерела. Перед тим як підставити шийку карафи під струмінь, вона вмивалася. Довго терла обличчя, відмивала долоні. Особливе зворушення викликало
в мене те, як вона миє ступні - вперто тре їх камінцем, уважно розглядає і знову тре, аж
поки вони не стають ніжними та жовтувато-рожевими, як пергамент, що світиться на
сонці. Потім рівна цівка зі дзвоном лилася в карафу. Лилася так довго, що дівчинка
встигала трохи поспати на великому круглому камені. Крізь дрімоту вона дослухалася до
звуку й прокидалася якраз у ту мить, коли вода наливалася по вінця. О, забув сказати, вона казала воді: «Доброго дня!» - коли приходила, та: «Дякую!» - коли карафа
наповнювалася. Одне слово, звичайне мале дівчисько…
Я бачив усе її життя настільки чітко, що моє серце часом стискалося. Я знав, що
років у тридцять, народивши купу дітлахів, вона зів’яне, носитиме чорну туніку та хустку, ховаючи під нею поріділе волосся та спалене сонцем згрубіле обличчя. І так само
приходитиме до джерела, тільки вже не казатиме воді ані добридень, ані дякую… Вона
вже зараз мала вигляд стомленої.
Одного разу я не витримав і, поки вона дрімала, вилив половину води з карафи,
даючи їй можливість поспати довше. Робив так кілька разів. Коли проробив це вчетверте, дівчинка миттєво підхопилася - мабуть, дослухаючись до власного ритму, вона не могла
спати так довго.
– Ти де?
– дзвінко скрикнула вона. Щоб не налякати її, я змушений був відгукнутися і
сказав, що я тут, поруч, але такий старий та потворний, що краще їй мене не бачити.
Вона й не наполягала на моїй появі. «Можливо, ти й потворний, але ти - добрий, -
сказала вона.
– Я знала, що ти є. Я тебе ВІДЧУВАЛА!» Ось яке це було дівча… Відтоді ми
почали розмовляти. Вона приходила й завжди запитувала про одне й те саме: «Ти - тут?».
Спочатку я вагався: чи варто відгукуватися? Але її оченята так прискіпливо ковзали по