Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя
Шрифт:
«іншими» вона зводила мене з розуму, доводила до необачності та абсурду.
Вона й сама не знала про свій рідкісний дар - відчувати людей та їхній настрій. Тому
й шепотіла: «Ну не сердься, заспокойся. Якби щось залежало від мене, я б зголосилася
віддати найдорожче. Ти повинен мені вірити!».
Я вірив. Але розумів, що у неї нічого немає. Крім бірюзової хустки із золотою
смужкою.
…Сонце немилосердним гострим плугом вгризалося в цю кам’янисту землю, від того
лущилися
порушений. А я не люблю безладу.
Нарешті вона з’явилася. Цього разу її голова була щільно обмотана тією самою
хусткою, а зверху одягнена коричнева довга накидка, котру утримував на голові
дерев’яний обруч. Я все зрозумів: її віддали заміж.
Мила маленька дівчинко, подумав я, тебе не врятували твої проникливі сині очі та
густе каштанове волосся, ти не стала принцесою. Або, у крайньому разі, дружиною
збирача податків, торгівця міддю чи молодого міського мешканця. Вони обходили селище
десятою дорогою, презирливо затуляючи носа. Тепер мені залишиться тільки
спостерігати, як у тобі згасне світ. Твій маленький, скоцюрблений світ - із його козами, карафами, чавунцями, стуленими повіками, покривалом, яке щільно облягає голову, протертим манним супом, хмільним белькотінням, виском пилки і стукотом молотка, із
заскорузлими старечими пальцями праведника-теслі та його потаємної заздрості до твоєї
юності.
…Вона підійшла до джерела поважною ходою, ніби доросла. Вона копіювала
старших і намагалася виглядати серйознішою.
Вона мовчала. Я знав, що вона соромилася заговорити до мене так, як раніше. І не
могла зрозуміти чому. Але я знав: за кілька років наших «таємних побачень» вона стала
іншою. Точніше, не стала - вона й була іншою. Просто я допоміг їй відчути це. І ось зараз
їй було соромно, що вона не виправдала моїх сподівань.
«Родина розрослася, - нарешті тихо сказала вона, сідаючи на камінь.
– Вони більше
не можуть годувати мене. Та й діти повиростали. Тепер є кому доглядати кіз…» Я мовчав.
«Мій чоловік дуже старий, - продовжувала говорити вона.
– Він дуже добрий до мене. Він
завжди був добрим чоловіком. Він пригощав мене патокою » Я мовчав. «У нього своя
хата. Вікно виходить у сад » Я мовчав. «Я боюся тільки одного: у нас не буде дітей. А це
було б для мене найдорожчим, найважливішим…» Я мовчав. Але цього разу моє мовчання
набуло сенсу. Я мовчав, поки вона вмивалася, набирала воду, поправляла волосся, що
вибилося з-під хустки. Почекавши ще хвилину, вона повільно пішла вгору, несучи на
плечах важкі карафи…
Усе
радів. Я вже знав, яким чином вкласти все в чітку та струнку систему: ініціатива має йти
не від мене. Хто б мені повірив? Я створив ТЕОРІЮ, але ніяк не міг ввести її до практики.
Адже потрібно було ще щось - те, чого в ній бракувало, - ось ця дівчинка з маленького, брудного, бідного селища. Маленьке НІЩО, яке мріє, аби «всім на долоню вистачило
метеликів». І тільки я міг перетворити це нікчемне НІЩО, це крихітне тимчасове життя на
величезний подвиг. Адже вона була готова віддати «найдорожче».
Потім з’явилася динаміка. Як кажуть нині - позитивна. Я зрушив із місця, на якому
так довго товкся…
Я знову заговорив до неї. І говорив так відверто, що через деякий час вона прибігла
до джерела, сяючи від щастя: використовуючи зілля, суворий режим та ще тьму-тьмущу
лікарських мудрагелів, вона зуміла спонукати свого старого чоловіка до продовження
роду.
…Мабуть, розповідати далі зайве - що було потім, ви добре знаєте.
Але якби моє серце не було таким великим і містким, воно б розірвалося від однієї
згадки про те, як вона віддавала це «найдорожче» до тисячі чужих рук.
Тільки одного разу вона прийшла до джерела, тільки одного разу рвала на собі
волосся. І вже не була схожа на ту маленьку дівчинку, що казала воді: «Доброго дня». Я
спробував нагадати їй про нашу угоду. А потім замовк, дивлячись, як вона лежить біля
води й тонка цівка б’є в її голову. У майже сиву, срібну голову. Таку ж срібну, як ця вічно
юна цівка води…
Я завжди знав, що світ має бути гармонійним. Але цю гармонію треба створювати
власноруч. Природа - лише підказка, полотно ж маляра - справа рук. Міркуючи таким
чином, я вдався тільки до однієї, але дуже важливої хитрості.
Тієї ночі, коли вона лежала біля джерела, а її замордований син -у печері, вхід до якої
закривала величезна брила, я зрозумів, що саме тепер треба зробити «диво»! Потім буде
пізно. Після її сина з’явиться хтось інший, потім - третій, четвертий… Час не жде. Ідея
гармонії, системи, ПРОГРАМИ відкладеться. А я більше не міг чекати.
Я пішов до печери, вичекав, на момент (не вдаватимусь у подробиці як,
перетворившись на доброго старця, напоїв вартових і жінок, що голосили неподалік, сонним зіллям) та, відваливши брилу, виніс тіло…
Я знав: уранці теорія буде підкріплена фактом. Віднині я міг спати спокійно…
…Дуже багато часу у вашій уяві - або вічність, або п’ять, десять, двадцять років