Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя
Шрифт:
дивні люди досягали неабияких успіхів у науці. А про психологію творчості взагалі годі й
казати! Про це написані томи досліджень. Щодо нашого випадку… - Лікар замислився і
знову прикипів поглядом до блискучого пері ні свого візаві.
– Я б волів знати про пані
Хелену щось більше, щоб зробити адекватні висновки.
– Невже не достатньо того, що знають усі інші?
– роздратовано промовив поважний
пан.
– О, звичайно ж, ми всі, весь персонал, зачитуємося
авторськими
програмами на телебаченні. До речі, у нашій бібліотеці зібрані всі тридцять два її
романи і купа перекладів іноземними мовами! Всі книжки - затерті до дірок! Тож усе, що
про неї писали в пресі, ми знаємо. Саме як ви й сказали: усе те, що знають інші. Але, - він
знову вп’явся очима в каблучку, котра, мабуть, заворожувала його своїм блиском, - мені
цього замало.
Лікар бачив, що на обличчі відвідувача відобразилася боротьба емоцій.
– Анамнез. Я маю знати анамнез. Мені потрібно знати все.
– Його очі зблиснули, і він
заговорив гаряче, наче слідчий на допиті.
– Вас непокоїть щось більше, ніж симптоми, про
які я казав, чи не так? Ким вам доводиться ця жінка, адже я знаю, що вона незаміжня! Ви
могли б бути їй батьком… З якої вона родини? Як ви познайомилися? Чим вона хворіла?
Отже, давайте почнемо з самого початку.
– Цей початок відкине нас років на двадцять назад, - зітхнув відвідувач.
– Навряд чи в
нас буде стільки часу. До того ж я б не хотів, щоб вона раптом увійшла сюди. Ми давно не
бачимося. Вона не повинна знати,
що я піклуюся про неї.
– Ми замкнемо двері, - відповів лікар.
– А щодо часу… Часу в мене вдосталь, я не
спішу…
Пан Вітольд знову протяжно зітхнув.
– Дивіться, аби нам не довелося тут ночувати… - зауважив він.
І лікар професійним жестом непомітно увімкнув диктофон.
*
– Двадцять років тому, влітку, мені виповнилося тридцять. Сподіваюся, про себе мені
не потрібно розповідати? Можу сказати одне: тоді я жив сам, мав, як на той час, добрий
заробіток, непогане помешкання, що вікнами виходило на річку, біля якої розміщувалася
середня школа. Після довгих і досить крутих сходинок до, як тепер кажуть, кар’єри -
студентської бідності, штудіювань різних наук, пошуків роботи, невдалих шлюбів - я
нарешті насолоджувався спокоєм, достатком, знаннями, набутими в численних
закордонних поїздках і різноманітних спілкуваннях.
Я завжди мав цікавість до експериментів. Особливо тих, що стосувалися людської
психіки. Пам’ятаю, в юності я шалено сперечався з однокурсниками,
непереконливу впевненість у тому, що з будь-якої людини можна виховати якщо не генія, то принаймні розвинути здібності до найвищої межі. Мені заперечували, мовляв -«кесарю
кесареве», а «проли» (ми і тоді всі захоплювалися Орвелом) залишаться на своєму рівні, навіть якщо вдягнуть золоті шати. Я ж доводив, що всілякі містичні навернення,чи (за
Евелін Андерхілл, пробудження трансцендентної свідомості, частіше за все відбуваються
з людьми темними і менш за все вартими такого дарунка. їхня свідомість не затьмарена
каламутними потоками різної інформації, не обтяжена знаннями і відкрита для голосу
природи.
Одне слово, звичайна юнацька маячня, балачки в стилі Кортасара. Потім усе це
відійшло на другий чи навіть сто другий план.
І лише святкуючи свій тридцятий рік народження перед широко розчахнутим вікном, за склянкою доброго білого вина, насолоджуючись самотою, я міг спокійно переглянути
своє минуле, посміхнутися йому - чи, швидше, самому собі - й поміркувати, чого мені ще
бракує… Був чудовий червневий ранок і перший день моєї відпустки.
Я сидів і дивився за вікно на шкільне подвір’я - там відпрацьовували «літню
практику» школярі. Я теж колись займався тим самим і страшенно ненавидів цю літню
працю, вважаючи її безглуздям і марнуванням золотого часу.
Нещасні діти - п’яти- чи шестикласники - розбрелися по шкільній присадибній
ділянці й порпалися на грядках, вириваючи бур’яни. Я подумки усміхався, споглядаючи це
дійство. Хлопчики байдикували, обсипаючи один одного землею, дівчатка посідали
близько одна біля одної і були поглинуті балачками. Моє око виокремило одну з них - ту, що присіла з мого краю грядки, ближче до дороги, й усе-таки щось робила. Я впізнав у ній
дівчинку, що мешкала двома поверхами нижче. На ній була синя сукенка в жовтогарячий
горошок, така коротенька, що з-під неї виглядали зворушливі білі трусики. Добра пожива
для якого-небудь педофіла, мимоволі подумав я. І як у воду дивився! Помітив, як із-за
рогу будинку до подвір’я наближається якийсь типчик у спортивних штанях. Він крутив
головою і поглядав на зграйку дівчаток. Нарешті помітив ту, котра сиділа ближче до
тротуару й трохи на відстані від своїх подружок. Я із зацікавленням почав стежити, що
буде далі, подумки жаліючи малу, до котрої підходив той покидьок. Такі телепні загалом
безпечні, хоча, звісно, здатні добряче налякати цих бідолашок у коротких спідничках.
Внутрішньо я напружився, адже збирався проконтролювати цю неприємну ситуацію: