Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя

Роздобудько Ирэн Виталиевна

безкоштовного репетиторства. Тільки й того! А через два-три роки вони вже мали ще двох

дітей - близнюків, і, звісно, їм було не до старшої. Із сусідами я не спілкувався взагалі. А

щодо наших зустрічей…

…Вона була для мене лише об’єктом - шматком глини на гончарному крузі. І якщо я, висловлюючись метафорично, водив по ньому руками, як годиться вправному гончареві, -

у цьому не було ані натяку на тілесну чуттєвість. Я мав коханок, хоч одружуватися ще не

збирався. Не подумайте,

що я був якимось нудним сухарем. Крім наукових, я

пророблював купу інших експериментів, які, безперечно, також ішли їй на користь. Вона

дуже погано одягалася - завжди доношувала щось материне або перешите з материного

власноруч. Рятувало те, що тоді дівчатка носили шкільну форму, до якої можна було

пришивати різні комірці, - у формі в неї був пречудовий вигляд. Решта одягу - суцільний

несмак. Зачіска теж вимагала більшої уваги. До того ж мені потрібно було навчити її

спілкуванню і тому, що називається «соціальною поведінкою». Це також було досить

цікаво.

Я із задоволенням платив за сукню, яку вмовляв її поміряти в магазині. Власне, я

робив це не заради неї - це також було часткою моєї жаги до експериментів. Я часто

пророблював таке з іншими жінками. Не знаю, як це краще пояснити… Це приємне

відчуття, коли ти ненароком заводиш жінку до крамниці, так само ненароком знімаєш із

кронштейна якусь річ і кажеш: «Тобі це має пасувати!». Жінка шаріється й ніяковіє. Тим

паче, якщо ви знайомі менше двох-трьох днів. На її обличчі відбивається безліч емоцій -

вони всі перед тобою мов на долоні! Спершу вона сприймає цей жест за комплімент (адже

я завжди вибирав найкращу сукню), потім вона напружується, подумки перераховуючи

гроші у своєму гаманці - чи вистачить на те, аби задовольнити моє бажання бачити її в цій

сукні. Ця мить вагання для мене - найяскравіша й найнеприємніша. Потім вона

відчайдушно заходить до вбиральні… Будь-яка жінка в такій ситуації все одно заходить до

вбиральні. А коли виходить… Ось тут починається найприємніше: бачить, що я прямую до

каси… Відверто кажучи, пророблював усе це заради себе самого. Я й нині інколи можу

робити те саме. Якщо ви мене не розумієте, просто зробіть колись так, і, присягаюся, в ту

мить відчуєте себе творцем світу!

Одне слово, час від часу я купував їй одяг, переплачував циганам за польську

косметику. У неї першої в класі з’явилися великі сонцезахисні окуляри-хамелеон і

джинси… Стригли тоді в перукарнях погано, і я запропонував їй збирати густе волосся в

охайний оберемок на потилиці. Ось так мені довелося стати ще й стилістом…

Тепер, відповідаючи на ваше друге запитання, варто пояснити найскладніше…

*

Часом

траплялося так, що я виставляв її за поріг: до мене приходили жінки. Тоді

вона перетворювалася на маленьку фурію - вперто гамселила ногою по зачинених дверях, дмухала в замкову шпарину або, на знак протесту, заклеювала вічко жувальною гумкою.

Ми сварилися.

– Навіщо тобі та руда?
– вигукувала вона.
– Тобі з нею цікавіше, ніж зі мною?! Що ти

з нею робиш?

– Це тебе не обходить, - сердився я, - кожна людина повинна мати своє особисте

життя.

– А я, я не можу бути твоїм особистим життям?!

Я сміявся:

– Не хвилюйся, ти - набагато більше, ніж це.

– Тоді чому ти мене проганяєш?

– Тому що для всього - свій час. Ця, як ти сказала, «руда» - жінка, яку я люблю. Це

тобі зрозуміло? Я хочу бути з нею наодинці. Час від часу це мені потрібно.

– Навіщо? Навіщо?!
– з відчаєм перепитувала вона.
– Про що ти їй розповідаєш? Тобі

з нею цікавіше?

Це були звичайні дитячі ревнощі. Через пару років, перетворившись на досить

гарненьку дівчину, вона вже не питала, що я роблю з жінками. Навпаки. Тут уже мені

довелося стримувати її чуттєвість, адже, як будь-яка дівчинка з неблагополучної родини, що мешкає в однокімнатній квартирці, вона була досить обізнана у стосунках між

статями. Я думаю, що вона замислювалась і над нашими зустрічами, відшукуючи в них

якийсь підступ. Часом мені важко було повернути її думки в річище навчання. Вона могла

сісти на стіл, виклично закинувши ногу на ногу. І я починав побоюватися, що моя теорія

розіб’ється вщент, бо гени все-таки візьмуть своє.

Я намагався бути якомога суворішим, холоднішим, відсилав її до ванної - змити

фарбу з губ та очей. Вона сердилася, каверзувала, дошкуляла мені подробицями своїх

стосунків зі старшими хлопцями. Зупинити її могло тільки те, що я, вдавано зітхаючи, випроваджував її додому. Тоді вона знову перетворювалася на слухняну ученицю й

покірно сідала за стіл. І, присягаюся, я бачив, що це їй було цікавішим від жіночих

хитрощів, за допомогою яких вона намагалася маніпулювати мною. Ось так, разом, ми

пережили перехідний вік, не уникнувши сварок і непорозумінь. До останнього,

випускного класу їх було достатньо. Вона почала ніби змагатися зі мною, випробовуючи

моє терпіння і, я б сказав, дружбу чи щось більше, що склалося між нами за ці роки, -

якусь духовну близькість, майже спорідненість.

– У класі я сказала декому, що маю старого коханця, - якось заявила вона.

– Ти - банальна маленька дурепа, - відповів я.
– Прикро, що твої золоті мізки